19 вересня 2015 року не стало голови Харківської міської організації Народного Руху України Олександра Івановича Денисенка…

Мене ця звістка застала зненацька і я ще довго не міг повірити в її правдивість.
Згадав, що напередодні на мій балкон так і норовив залетіти гладкий наглий голуб. Я його прогнав, бо не люблю цих крилатих пацюків. Та й не дуже вірю я в такі прикмети. Для мене найвірніша прикмета “Якщо сьогодні буде дощ – то завтра буде болото”. Хтось вважає, що дарувати жовті квіти – до розлуки, а хтось – до грошей. І взагалі, ці тварюки звили гніздо на сусідньому балконі. Отже, я й подумати не міг, що той голуб принесе мені таку тяжку звістку.

Я згадав нашу останню зустріч з Олександром Івановичем. Це був День Незалежності. Як і в кожного справжнього харків’янина, у мене вранці 24 серпня трохи тріщала голова і тому я спізнився на урочистості біля пам’ятника Шевченку. Я зрадів цьому факту, побачивши кодло, що там шабашило: гнусаві гєпіни прихвосні у вишиванках, що пасували їм, як корові сідло; московські попи в оточенні якихось молодиків із шевронами “Воинство Христово”(мабуть, хлопці збиралися на рольові ігри, небесний Єрусалим штурмувати та заблукали); з ними якась псевдокозацька нечисть, що підпорядковується донським пєтухам; і, звичайно ж, купа міліції. І весь цей бомонд місцевого “русскаго міра” стояв під синьо-жовтими прапорами та навіть пару разів вигукнув “Слава Україні!”, хоч половина з них і не знає, хто цей Слава. Можливо, я щось пропустив, але за такий паноптикум не гріх було б і заплатити. Я марно намагався знайти в натовпі хоч когось зі знайомих патріотів. І, врешті, побачив Денисенка. Він стояв один і вже згортав свій прапор. Я спитав, чому він не обдзвонив нікого з наших. Він відповів “А навіщо обдзвонювати? Хіба хтось не знає, що вже 24 роки збираємось в цей день о десятій біля Шевченка? Що це за патріоти, які приходять лише після обдзвону, наче з під палки?”. Переконаний, що кожен місцевий рухівець і патріот, якщо зараз спитати, знайде досить поважні причини, чому його там не було. Та зараз не про це.

Потім, вже на ХТЗ, на “Кубі”, ми випили трохи пива і він спитав, як я бачу майбутнє організації і що варто робити. Я тоді відповів, що, як сказав Куйбіда, політичні партії існують задля того, щоб брати владу. Тож варто щось робити лише тоді, коли ми маємо людей, що бажають її брати. Іншою ж діяльністю можна займатися і в інших організаціях. Загалом, він зі мною погодився. А коли ми йшли парком Маньяковського, він чомусь раптово попросив мене сфотографувати його на телефон. Фотка вийшла така собі, він стояв як ходок у Леніна, спершися на древко від прапора. Я не знаю, де зараз його телефон. Може, це було його останнє фото. А може й ні.

Відмотавши пам’ять ще трохи назад, згадую, як ми йшли з ним цим же парком і співали пісень, до смерті лякаючи гопників і їхніх побратимів ППСників. Тоді Денисенко сказав, що любить мою українську душу.

Не буду ідеалізувати цю людину, бо ніхто не досконалий. Через харківський Рух пройшло чимало проходимців, та й хороших людей немало. Але Олександр Іванович був людиною далеко не пересічною. І в нього було чого повчитися. Лише його почуття гумору варте, як то кажуть, цілого зоопарку (один мій товариш багато років не може забути його геніальну фразу “Яке мінливе життя! Зараз я курю з тобою “Приму” без фільтру, а вже ввечері сидітиму в шикарному ресторані” та історії про те, як йому буває після пива вночі муторно не де-небудь, а саме на душі).

На похороні багато говорили. Про те, якою доброю та чуйною людиною він був. Вірний сім’янин і побратим, талановитий гітарист і публіцист, справжній патріот і організатор. А я стояв і думав про те, що тільки но збирався йому подзвонити, обговорити деякі плани та задуми. І я такий був не один. У Денисенка було багато планів і чимало контактів лише на ньому й трималося. Я думав про те, що завжди пишатимусь тим, що застав таку людину, мав такого друга. А друзів втрачати важко…

Микита Петенко, голова Орджонікідзевської РО НРУ