Синергія виконавця і слухача…

Збірник наукових ро…

Я не чакаў такога…

Сёння нашым суразм…

Я не очікував такого…

Сьогодні нашим спі…

Важливо вчитися у класиків…

Сьогодні нашою спі…

Я не маю рецепту…

Сьогодні нашою спі…

Кернесюґенд

м. Харків, вул. Д…

В Ірпені утворено…

Нещодавно в Ірпені …

РЕАЛІЇ, ЯКИХ НЕ ХОЧЕМО…

Творився часопис пі…

«
»

Аніфе Емірусеїнова: «Наш ешелон рухався в напрямку Уралу»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Аніфе Емірусеїнова, кримська татарка, 1934 року народження.

На момент виселення наша сім’я складалася з п’яти осіб: батько Емір-Усеїн Сеїт-Меметов (1905 р.н.), мати Аліме-Шерфе Емірусеїнова (1919 р.н.), я, Аніфе Емірусеїнова, брат Ільяс Емірусеїнов (1938 р.н.), брат Сеїт-Мемет Емірусеїнов (1940 р.н.). Ми жили в Судацькому районі, в селі Малий Таракташ (з 1945 року село Дачне ‒ КР).

Я до моменту депортації навчалася у 3-му класі, брати до школи не ходили. Батько Емір-Усеїн Сеїт-Меметов був мобілізований влітку 1941 року, але через хворобу його залишили в Сімферополі доглядати за кіньми при гарнізоні, через важку хворобу він повернувся додому.

Напередодні депортації чоловіків викликали в Судацький район, але з огляду на те, що батько був хворий, в район він не ходив.

18 травня 1944 року, вночі о 4 годині ранку, був стукіт у двері, і коли ми відчинили, нам оголосили, що нас виселяють і на підготовку дається 10 хвилин. Нам нічого брати з собою не дозволили.

При виселенні батько був хворий, до місця збору нас супроводжували солдати, батько не міг швидко йти, один із солдатів підштовхував батька і приставляв до скроні автомат. До місця збору було близько 2 км. Там нас завантажили в машини та повезли до Феодосії, де завантажили в телячі вагони. На момент депортації мама Еміне Емірусеїнова була вагітна.

У вагоні туалету не було, чоловіки пробили отвір у підлозі і встановили завісу й при потребі ходили туди. Дорогою нас не годували, медичної допомоги ніякої не було.

Наш ешелон рухався в напрямку Уралу, так говорили чоловіки, точний час і дату прибуття не пам’ятаю. Після прибуття ешелону до місця призначення, нас завантажили у машини й повезли.

Прибули до Горьківської області, Балахнинського району, селище Правдинськ, село Ваняти. Поселили нас у бараках, колишніх казармах. Житлоплоща була невелика, і нас в одну кімнату поселили 4 сім’ї.

Через деякий час мама захворіла на тиф, її обстригли, під час хвороби народила хлопчика, він помер у лікарні

Місцева влада та населення до нас ставилися непогано, забезпечили дровами і продуктами. Після прибуття нам дали присадибні ділянки для посадки картоплі. З огляду на хворобу батька, його призначили прибиральником у бараку. Мама працювала на паперовому комбінаті по 8 годин на добу. Через деякий час мама захворіла на тиф, її обстригли, під час хвороби народила хлопчика, він помер у лікарні.

Після прибуття всіх взяли на облік, діти від 16 років і старші ходили щомісяця на підпис в комендатуру, за втечу давали 20 років каторги, а за неявку на підпис та порушення ‒ 5 років. З огляду на сильні холоди, хвороби та недоїдання в 1947 році померло дуже багато людей.

Дядко звернувся до військкомату: «Як так, я був на фронті, захищав батьківщину, а ви вислали моїх батьків?»

Я до виселення навчалася в 3-му класі, і за місцем прибуття я знову пішла в 3-й клас і більше не навчалася. Наш дядько по матері, Абдукерім Халілов (1917 р.н.), був призваний до лав Радянської армії, він учасник війни. Почалася війна, він був важко поранений і довго лікувався в госпіталі. Після лікування повернувся додому, в Крим, на милицях, а батьків вислали. Він звернувся до військкомату: «Як так, я був на фронті, захищав батьківщину, а ви вислали моїх батьків?». Почав сваритися, за що його посадили в камеру. Дядько знайшов батьків у Горьківській області, захворівши від фронтових ран, помер у 1967 році в Узбекистані.


Архівна довідка, що підтверджує, що сім'я Аніфе Емірусеїнової зазнала в 1944 році насильницького виселення з Криму

Завдяки родичам нас викликали до Узбецької РСР, у Ферганську область, місто Маргилан. Після прибуття на місце, батько влаштувався на роботу, я також пішла на роботу, відпрацювала ткалею 8 років.

У 1953 році я вийшла заміж за Бекіра Емірасанова, народила 4-х дітей: Асан Емірасанов (1954 р.н.), Енвер Емірасанов (1956 р.н.), Медіне-Шерфе Емірасанова (1958 р.н.), Шефіка Емірасанова (1952 р.н.).

До Криму ми прибули завдяки вербуванню 26 листопада 1975 року. Нас поселили в Первомайському районі, радгосп імені Свердлова, село Чернове, де і живу до нині.

(Спогад від 20 лютого 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *