На північній околиці культурного та ділового центру канадського міста Вінніпег можна легко знайти п’ятиповерхову будівлю із червоної цегли, яка одразу привертає увагу суворою архітектурною монументальністю та вишуканістю водночас. Побудована у 1912 році британським Біблійним товариством, споруда довгий час була відома як “біблійний будинок”. Однак, за декілька десятків років  розпочався новий відлік історії – як самої будівлі, так і культурного життя української діаспори Вінніпегу загалом. Саме тоді, 75 років тому, мешканці головного міста провінції Манітоба вперше почули красиве і незвичне для багатьох слово – “Осередок”…

Цього року український освітній та культурний центр “Осередок” відзначає 75-тирічний ювілей служіння суспільству: збираючи та експонуючи культурні та історичні об’єкти, які складають спадщину українців у Канаді.  Сьогодні центр є унікальною та найбільшою у Північній Америці українською установою – з музеєм, художньою галереєю, бібліотекою, архівами та крамницею.

Святкування 75-річчя “Осередку” розпочалося у середу, 24 квітня з офіційного прийому, у якому взяли участь політики, старші урядові адміністратори, спонсори, церковні та громадські діячі, керівники, співробітники та волонтери центру.

Незважаючи на заклопотаність у ці святкові дні, на запитання про історію, повсякдення та плани на майбутнє для “Ukrainian People” люб’язно погодилася відповісти керівник центру Юлія Змерзла:

– Збереження історичної та культурної спадщини завжди було дуже важливим для українців Канади. Як  відомо, перші українські переселенці з’явились на цих землях у пошуках кращої долі ще наприкінці 19 століття. Вони прийшли із сильним відчуттям національної ідентичності та надзвичайно міцним зв’язком з їхньою спадщиною. Aдже були глибоко переконані, що завдяки цим зв’язкам зможуть побудувати сильну громаду. Наступні ж українські іммігранти приїхали до Канади заради свободи, яку пропонувала ця країна. Після Першої Світової Війни притулок у Північній Америці знайшли учасники боротьби за незалежність Української Народної Республіки, державні службовці, представники дипломатичного корпусу, а також провідні культурні й політичні діячі, які намагалися уникнути переслідувань на батьківщині. Аналогічна ситуація склалася після Другої Світової, коли культурна і професійна еліта України втікала на Захід від утисків радянської влади. І саме національна спадщина об’єднала всі ці поколінням іммігрантів. Протягом ста двадцяти років у Канаді українська громада вела активне та різноманітне культурне життя. Будувалися церкви, створювалися громадські об’єднання та групи самодопомоги, організовувалися хори і танцювальні ансамблі, друкувалися газети, книги і періодичні видання. Поступово створювався літопис нового життя.

– Мабуть, саме ці суспільні процеси наштовхнули українську еліту на думку щодо необхідності створення відповідних умов для збирання та збереження історичних та культурних цінностей?

– Саме так. Ще задовго до початку Другої Світової Війні провідні українські громадські діячі та організації Канади відчули потребу в створенні Всеукраїнського культурного центру задля збереження пам‘яток нашої культури. Друга Світова, яка супроводжувалася розкраданням та нищенням історичних та культурних цінностей, лише прискорила здійснення цього задуму. Відтак, у 1943 році Олександр Кошиць та інші лідери української громади почали обговорення питання щодо створення ресурсного центру, присвяченого збиранню та збереженню всіх аспектів культурної та історичної спадщини. У грудні того ж року було створено установчий комітет центру, до складу якого увійшли О.Кошець, В.Коссар, В.Хултай, К.Павличенко, П.Маценко, О.Тарновецький, О.Івач та П.Божик. Комітет визначив, що майбутня установа складатиметься з бібліотеки, архіву, музею, виставкової зони та конференц-зали для проведення концертів і культурних заходів. Крім того, до найважливіших завдань “Осередку” первісно належали організація вищих освітніх курсів для вчителів “рідних шкіл”, започаткування науково-популярної серії “Культура й освіта”, поширення та популяризація у світі інформації про українську культуру та українців, сприяння здібній молоді в здобутті освіти.

– Відомо, що саме подружжя Кошицiв було рушійною силою у створенні та діяльності “Осередку” у перші роки існування центру…

– Це правда. Олександр Кошиць – видатний український хоровий диригент, композитор, етнограф, фольклорист, історик, a ще – людина честі, порядності, вірності обраному шляху. В його випадку – українському шляху. Заслуги Олександра Кошиця перед Україною і українством воістину грандіозні. “Писати про Олександра Кошиця, – якось прочитала я в одному з його біографічних досліджень, – це все одно, що грати мелодію на найвищих нотах, що їх можна видобути з найдосконалішого музичного інструмента. Це вимагає постійного вживання найвищих похвал і найвишуканіших епітетів”. Прославляючи український хоровий спів по світу, Олександр Кошиць скерував свою життєву стежку  до Вінніпегу 1941 року. Де незабаром  розгорнув активну громадську діяльність. Але не зміг би здійснити Олександр Антонович усіх своїх задумів, якби поруч не було коханої дружини і вірного помічника. Тетяна – колишня хористка, незмінна учасниця усіх складів Українського хору в часи всесвітніх гастролей. Саме дружина передала архів Олександра Кошиця після його смерті “Осередку”, а з 1948 року була управителькою архіву, бібліотеки та музею нашого центру. Аж до своєї смерті в 1966 році пані Кошиць збирала музейні артефакти, розробляла й організовувала бібліотечну колекцію та архіви.

– Як видно, до збирання української спадщини було докладено максимум зусиль. Юліє, розкажіть, будь ласка, про культурні та історичні скарби, які зберігаються у музейних та бібліотечних фондах центру.

– Так, це саме скарби! Сьогодні наша наукова бібліотека налічує майже 35000 томів книг, 1700 назв періодичних видань і 450 назв газет. “Осередок” пропонує широкий спектр публікацій в першу чергу українською, а також англійською та іншими мовами, видання з української та українсько-канадської історії, літератури, мови, географії, образотворчого та народного мистецтва, музики, етнографії. Серед його численних скарбів є книги, видані наприкінці 1920-х і початку 1930-х років в Радянській Україні. В часи, відомі, як “українізаційний період культурної політики”, що просували нашу культурну ідентичність. Дивна аномалія в радянській дійсності, яка була перервана Сталіним – масовим нищенням культурних цінностей та репресіями еліти через страту або висиланням в сибірські ГУЛАГи.

Періодична література, яка зберігається у нашій бібліотеці. має добірку документів, виданих свого часу в різних куточках світу – скрізь, де українці знаходили свій дім. Насамперед, це журнали, надруковані в Західній Європі, США, Бразилії, Аргентині, Великобританії, Австралії і, звісно, Канаді. Навіть невеликі громади українців в африканському Тунісі і китайському Харбіні (1933-1934) випускали бюлетені про свою діяльність. Дослідники з України (університети) особливо зацікавлені в періодичних виданнях, що виходили в Західній Україні і Західній Європі в період між двома світовими війнами. Такі, мабуть, важко знайти в книжкових державних сховищах.

Існує стереотип, що першими українськими переселенцями Канади були неписьменні селяни, які лише працювали на землі. Але це не зовсім вірно. Ті люди розуміли цінність друкованого слова і незабаром на заході Канади почали друкуватися українські газети. Першою була “Канадський фармер / The Canadian Farmer”, яка побачила світ у Вінніпезі в 1903 році. У нашій бібліотеці є примірники з 1920 року. Газета “Український Голос”, почала видаватися в 1910 році теж у Вінніпезі. Ми маємо повні набори від 1913-го. Публікації “Українського голосу” містили багато цінної інформації щодо нових методів ведення сільського господарства, газета тримала своїх читачів в курсі суспільного життя Канади. А також надавала інформацію про події, що відбувалися в старій країні. Навіть Об’єднана церква Канади у 1910 році почала видавати власну україномовну газету “Канадський ранок / The Canadian morning”, і сьогодні маємо примірники цього видання, починаючи з 1914 року.

– Але які видання є, все ж таки, найціннішими?

– Наша найстаріша книга – невелике видання Євангелія 1648 року. Інший безцінний історичний скарб – музичний рукопис за назвою Irmologion / Ірмолой 1733 року, у якому використовується давня музична нотна система. Рукопис містить пісні і піснеспіви для церковної служби.

Безумовно, говорячи про українську документальну спадщину, що зберігається у стінах центру, не можна не згадати нашу архівну колекцію. Вона включає близько 500 метрів текстових записів, понад 60 000 фотографій, а також численні звукові та візуальні записи.

– Окрім зберігання історичної та культурної спадщини, український центр також відомий сьогодні численними громадськими заходами. Чи плануєте найближчим часом розширити коло діяльності?

– Звичайно. Передусім, серед багатьох наших майбутній проектів, хочу виділити перебудову останнього поверху центру під нову виставкову залу, де будуть представлені предмети з колекції “Осередку”, що відображають як українську традицію, так і способи її адаптації і переосмислення в наш час. Відвідувачам будуть продемонстровані книги і журнали, фотографії, витвори мистецтва, народні костюми, рукоділля (писанки, килими, кераміка, вишивка) та багато іншого.

– Юліє, сьогодні на ваших тендітних плечах лежить величезний тягар відповідальності за надбання Вашої попередниці на цій посаді. Розкажіть, будь ласка про людину, яка раніше очолювала “Осередок”.

– Багато років поспіль “Осередком” керувала Софія Качор. Пані Софія – це людина-легенда: мовознавець, громадська діячка, колишній член Президії та виконавчого комітету Конгресу Українців Канади (КУК). З 1973 року вона очолювала музейні фонди “Осередку”, обійнявши згодом посаду виконавчого директора центру. Крім того, пані Софія є автором численних довідників до архівних фондів, редактором і перекладачем каталогів виставок, куратором низки виставкових проектів центру. Тож цілком зрозуміло, що така активна громадська діяльність не могла залишитися непоміченою. Відтак, у 2001 році Софія Качор була відзначена Шевченківською медаллю КУКу за вагомий внесок у розвиток українсько-канадського громадського життя. І сьогодні я хочу від усього серця подякувати пані Софії, а також усім, хто протягом 75 років вкладав душу у розвиток українського освітнього та культурного центру “Осередок”. Все, що ми маємо сьогодні, побудовано вашими руками. Низький вам уклін!

Ніщо не об’єднує людей краще, ніж любов до рідної землі, історії та традицій свого народу. Особливо гостро відчуваєш це, коли перебуваєш далеко від Батьківщини. Рано чи пізно, починаєш інтуїтивно озиратися навколо, шукаючи своїх. А знайшовши, неодмінно відчуваєш приплив нових життєвих сил. Тож нехай усі українці, яких сьогодні розділяють із рідною землею тисячі кілометрів, знаходять братів за духом, знаходять свої Осередки…

 

Джерело