Колись жив один бідняк. І житло в нього було убоге – маленька занедбана хатинка, в якій миші схованки влаштовували та павуки павутиння плели. Люди прагнули до його хатинки не заходити – навіщо до убогого сунутися? І от одного дня подарували бідняку вазу небувалу. Хотів він спочатку вазу цю продати – навіщо йому така краса? – але потім замилувався, і рука не піднялася на базар її віднести. Нарвав тоді бідняк польових квітів, поставив у вазу – ще красивішою вона стала. “Недобре, – подумав бідняк, – що така краса поряд з павутинням стоїть”. Очистив він хатинку від павутиння, тарганів та мишей вивів, відмив підлоги, з полиць пил витер, пічку наново побілив. І виявилося, що хатинка його зовсім не занедбана, а досить тепла і затишна. От і замислишся тут – що це було? Чи то вазу чарівну людині тій подарували, чи то і не бідність зовсім була причиною розрухи його хатинки. Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна (Ісаї 1, 18)
Джерело