Перед тим як майбутнє…

Нашим співрозмовни…

Я мрію, навчаю, пишу…

Сьогодні ми виріши…

Часи та світи для…

Сьогодні ми виріши…

Час невпинно диктує моду…

Різні часи - різні…

ПРОДАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ –…

Закон, котрий дозво…

ЗЕМЕЛЬНА АФЕРА

Вночі, як злодії. В…

Війни, пошесть та бунти.…

Інтерв'ю з Іриною …

Українська земля — не…

Українська земля —…

«
»

НАШ ДОРОГИЙ ТЕРЕНТІЙОВИЧ… (До 100-річного ювілею)

Микола Терентійович Шаповал, сторіччя якого харківські письменники відзначали цього року в червні, був, поза всяким сумнівом, людиною знаковою для Спілки письменників. Він лишив по собі пам’ять і як поет і як прозаїк, і як організатор літературного процесу, і як співчутливий і помічний друг і товариш, і як наставник творчої молоді. Як людину непосидющу і всюдисущу, товариську й компанійську, його знали в ріжних куточках України, він приятелював із багатьма відомими письменниками — Анатолієм Дімаровим, Борисом Комаром, Миколою Сомом, Павлом Загребельним, Борисом Буряком, не кажучи вже про наших слобожанців: Ігоря Муратова, Івана Виргана, Костя Гордієнка, Радія Полонського, Бориса Котлярова, Володимира Добровольського, Роберта Третьякова, Івана Багмута… У характері його органічно поєднувалися бешкетник і баламут, веселун і дотепник, вигадник і пустун із роботящістю, діловитістю, умінням організовувати путящі справи. Він довгий час працював на ріжних керівних спілчанських посадах, зокрема в 50 — 70-х роках, роках несамовитого, кажучи словами Павла Тичини, “збільшовичення” всього і вся в СССР доби союзної саморуйнації, очолював парторганізацію, і не скурвився, не заб’юрократизувався, як деякі инші, навпаки, чим міг, допомагав письменницькому люду. У нього були неймовірно широкі зв’язки в найріжноманітніших сферах життя, звісно ж, і серед партійного начальства, і він “обробляв” їх усіма можливими способами (аж до запрошення додому “на брудершафт”), щоб вони служили письменницькому поспільству. І його бунтівливо-запальній українській і в чомусь навіть хитро-циганкуватій натурі вдавалося “вибивати”, як тоді проказували, багато чого потрібного в матеріяльному плані для Спілки.

Терентійович, як його по-свійськи називали, полюбляв збирати дружні збіговиська вдома: повеселитися, трохи гульнути, відвести душу, відчути картярський газард, порозмовляти на заборонені теми. Полохлива політична боязнь була йому непритаманна, і “каґебістські” репресії його якось оминали. І тут він теж мав “блат”! Уявіть собі, простора Шаповалова квартира в центрі Харкові (що теж засвідчувала його ділові можливості) на тодішній вулиці Раднаркомівській знаходилася якраз навпроти зловісного будинку місцевої “Контори глибокого буріння”, як пошепки прозивали КҐБ; там стояли “прослушки”, і дражливі розмови темпераментних шаповалівських засідателів долинали й до “нічних майстрів плаща і кинджала”.

Письменники-харківці, які зібралися 9 липня пом’янути “незлим тихим словом” свого старшого побратима і які знали його в 60 — 80-х рр. ХХ ст. (помер М. Шаповал у 1982 р.), тепло, із сумом і гумором, згадували про ці та инші факти з життя незабутнього старшого друга, а для багатьох і творчого наставника. Так, провідник вечора поет Іван Перепеляк якраз і розповів про ці кумедно-драматичні епізоди з “антисовєтською агітацією й пропагандою”, які лунали з квартири Шаповала прямо на “каґебістські” антени. І що прикметно — і тут невгамовний і навальний Терентійович був на дружній нозі зі слугами шпигунства й стукацтва, бо вони попереджали про крамолу не так його самого, як його просто таки “золоту” в своїй відданості дружину Марію Іванівну, охоронницю домашнього вогнища й сімейного спокою, котра й картала свого буйного супруга за такі речі.
Якось і я опинився в епіцентрі антисовєтського письменницького вибурху почуттів, коли чи не вперше Терентійович запросив до себе в гості. Я почав працювати тоді завідувачем літературно-мистецької критики журналу “Прапор”, і поет Микола Козак попрохав мене написати рецензію на нову книжку М. Шаповала. Чергова збірка Терентійовича не надихала, але, на щастя, я натрапив на його збірку вибраного 1973 р. “Вересневі зливи”, добре скомпоновану, з багатьма гарними віршами, з передмовою авторитетного літературознавця Бориса Буряка… Так М. Шаповал став “моїм” поетом. І ось я, 26-річний молодик, налаштований тоді всім “соцспособом” на комуністичне сприйняття дійсности (ні про дисидентів, ні про радіо “Свобода” я й гадки не мав у 70-ті!), опиняюся в галасливій компанії картярів у квартирі М. Шаповала: чаркуються Р. Полонський, В. Добровольський, Б. Силаєв, Р. Третьяков, може, ще хто, крім, звісно, господаря… Але про що вони говорять?! Р. Полонський, який пізніше позитивно виписуватиме образ революціонера-екстреміста Артема, творця Криворізько-Донецької республіки, раптом починає ганити вождя світового пролетаріяту Леніна! Я застиг мало не з роззявленим ротом: такого я ще не чув, це ж як цікаво! Однак, на моє розчарування, устає поет Роберт Третьяков і почервонівши, мов рак, виголошує: “Якщо тут казатимуть провокаційні речі про Леніна, я піду!” На той час талановитий лірик Р. Третьяков, котрий став моїм колегою по журналу, уже пройшов жорстку каґебістську “чистку під Леніним”, отож не шукав пригод на свою голову. І Р. Полонський, і Б. Силаєв, до речі, теж “за крамолу” мали на горіхи, зокрема, їх по кілька років не друкували, і вони із сім’ями сиділи голодні й холодні досить тривалий час…

Вечір пам’яті Миколи Терентійовича Шаповала – до 100-річчя митця. Харківська спілка письменників

Вечір пам’яті Миколи Терентійовича Шаповала – до 100-річчя митця. Харківська спілка письменників

І. Перепеляк, прозаїкеса Валентина Овод, поети Леонід Тома, В. Романовський і ще багато хто з молодшого покоління письменників у тій чи иншій мірі вважають Миколу Терентійовича своїм творчим наставником. Він був чи не головним організатором і укладачем поетичної касети “Дебют-76” (до неї увійшло вісім поетичних збірок-”метеликів”), і Іван Перепеляк згадує, що Терентійович тонко відчував вірші і міг, як редактор, не лише прибрати якісь зайві слова, але й розумів, де які строфи треба переставити, а то й викинути, щоб твір зазвучав краще. Леоніда Тому Терентійович залучав до перекладів прози з російської мови, і це була плідна співпраця молодшого й старшого літераторів, котрі працювали в унісон. Валентина Овод прямо каже, що помічлива людяність Терентійовича не знала меж, і вважає його духовним батьком.

І я, і Микола Козак (нещодавно відійшов у позасвіття), і поет Анатолій Жикол, і І. Перепеляк, і инші літератори будуть вдячні Терентійовичу за те, що він добивався для них, молодих безхатченків, квартир, зокрема, в знаменитому й престижному будинку письменників “Слово” на вулиці Культури.

Одним словом, внесок М. Шаповала в життя письменників-харківців 40 — 80-х рр. ХХ ст. важко переоцінити. Однак він зостається в душах читачів і своїм творчим доробком. Як поет-лірик, Микола Шаповал приваблює мовною своєрідністю: він полтавець, родом із колоритної Великої Багачки, тож первні його полтавської говірки легко й невимушено кладуться в українське вухо; його ліричний герой зростає на наших очах разом із нелегкою добою: “Рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, клятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев’ятнадцятий рік!” Це Юрій Яновський про 1919 рік — рік народження Миколи Шаповала, котрий був восьмою дитиною в селянській сім’ї. Батько через кілька днів після народження Миколки загинув від повстанської чи бандитської шаблі або кулі, через два роки помирає з голоду матір. І — шляхи попідтинню:

Сиротину, мене за звичкою
Мій вітчим що не день колотив…
Бив за вітер, за хугу, за хвищу,
За холодну, колючу пургу,
За той страх, що ходив по горищу,
За свою,
За мужицьку нудьгу!
(“Рукавички”)

Отак і ніс поет “журу в серці, що й понині ще озветься” (вірш “Я — червневий”). Цікаво й переживально спостерігати за таким ліричним героєм, життя якого просто-таки насичене-перенасичене, перев’язане, як вузлами, соціяльними катаклізмами, громадськими збуреннями, численними зустрічами з людьми. Усе ж таки Миколі Шаповалу щастило, і сум поступово відходив, даючи дорогу радості й натхненню. Вікопомна зустріч зі знаним українським кобзарем Федором Даниловичем Кушнериком — це справжня доля на битій дорозі національного поступу. Майже за Павлом Тичиною: “А справжня муза неомузена Десь там, на фронті, в ніч суху, Лежить запльована, залузана На українському шляху”. М. Шаповал був одним із тих, хто цю музу віднайшов і піднімав, ростив у своїй душі. Малий Миколка став поводирем сліпого співця. Але через якийсь час кобзар, турбуючись про долю підлітка, віддає його в дитячий будинок. Тут допитливий хлопець-непосида починає віршувати, і з ним займається вчитель української мови та літератури Андрій Юхимович Кузьменко, пізніше — проректор Полтавського педінституту. Далі — семирічка, Великосорочинський педтехнікум, перші вірші в районних газетах, Харківський інститут журналістики — незакінчений, бо пішов на фронт, воював із гітлерівськими загарбниками, був поранений, мав ордени і медалі.

Манера письма М. Шаповала характеризується своєрідним документалізмом, в основі якого — правда оголеного факту й часто романтична піднесеність реального явища, події для яскравішого виявлення душі людини-героя; некваплива розповідь, особливо в баладах і віршах-спогадах (“Перед наступом”, “Сон”), багата на “темброве” розмаїття: ліричної задушевности (“Чуєш, Русь?”) до драматичної напруги й трагедійности. Не показна метафора, не феєрверки асоціяцій, не вражаючий несподіванкою троп, а медитативно-декларативний, прозорий образно тон оповіді, спокійна врівноваженість художніх засобів, навіть иноді граничний лаконізм письма характеризують поетичне письмо М. Шаповала, часто напоєного по вінця відфольклорним струменем:

Два явори на два світи
Переплели крислаті крони.
Два явори,
Як два брати,
Зорі вечірній б’ють поклони.

“Ліризм і щирість — поняття надто вже абстрактні, але саме вони притаманні поетичному голосу Миколи Шаповала… поезії його, крім усього, задушевні й безпосередні у своїй схвильованості” (Б. Буряк).
У кращих віршах поета виявляється зрілість його життєвого досвіду, його поетична майстерність і самобутність.

Ліризм і щирість, про які писав Борис Буряк у передмові до чи не найкращої книжки вибраної лірики “Вересневі зливи”, притаманні й Шаповаловій прозі. До цього часу читабельні й, сказати б, по-читацьки конкурентні його повісті “Іду до людей” (автобіографічна), “Катерина Твердохліб” (про знамениту українку-ланкову; документальна) і “Неймовірна правда” (сплав доменталізму й художньої вигадки). Що виріжняє манеру Шаповала-прозаїка? Його герої — не так герої розмислів, як герої дії. Менше нахилу до роздумів, а наполягання — на драматизмі подій (тому правда й “неймовірна”). Характер героя ставиться в ряд гранично напружених ситуацій, щоб виявити його єство, найприкметніші риси вдачі якомога яскравіше. Контрасти подаються теж максимально сильно, герої часто потрапляють на перехрестя драматичних і комічних, а то й трагічних ситуацій. Відтак інтрига заполонює уяву читача з більшою силою і неухильно веде до переживань за долю героїв, які потрапили в скрутні обставини, а заодно в кінцевому підсумку й до всеочисного катарсису.

…Десь за тиждень до смерти Терентійовича я забіг до нього на квартиру. Він якраз переборював хворобу, намагався запобігти згущенню крови, однак тромб усе-таки одірвався в нього передчасно, саме коли він лишився вдома сам, і ніхто не міг йому допомогти. Я запам’ятав, що на прощання він, переповівши бігцем свої хворобливі колізії, мовив: “А так же ще хочеться пожити!” Це, либонь, перші напівпечально-філософські слова в моїх узаєминах із ним, бо наші зустрічі й розмови завжди були сповнені лише життєрадісних переживань і сплесків. Він уважав мене своїм другом, хоча наше спілкування тривало всього п’ять років (ось читаю один із його автографів у книжці “Іду до людей”, до якої він замовив мені передмову /першу в моєму житті!/ і видану видавництвом “Дніпро” в 1979 році 65-тисячним /!/ тиражем: “Дорогому Валер’яну — талановитому критикові, другові з великою вдячністю. Щиро — М. Шаповал, 9. VI. 79 р. Харків”) і завжди захищав друзів від обмов. Пам’ятаю кумедний випадок, коли російський поет Борис Котляров, розгніваний якимись моїми критичними пасажами, кричав Терентійовичу: “Нащо ти цього молокососа підтримуєш, він же нездара і нахаба! Не треба мати з ним нічого спільного!” Натомісць Шаповал не лише оборонив мене, але й іще з більшим завзяттям продовжив співпрацю зі мною.

…“Бачив світ малий з віконця, а в шляхи пішов всесвітні” — так афористично оформив Микола Шаповал свій життєвий шлях (а образ дороги, шляху для нього — один із ключових!), не оминувши національний колорит, бо як же українцям без малого хатнього віконця. Француз Поль Елюар із усесвітнішим мисленням зформулював, до прикладу, це так (а наскільки французькіше?): “Від обрію одного до обрію всіх”. Але чи пішов наш поет “у шляхи всесвітні” (теж, до речі, синтаксично мовлено дуже по-українськи)? Тут питання, на яке колишній український і совєтський лірик не відповів би і в свої тяжкі сталінські й постсталінські часи, бо “шляхи всесвітні” визначали для нас багато в чому“óргани”, і сам Терентійович не дуже-то наїздився світом.

Печально, але наш великий харківський життєлюб ще не нажився й на світі. Сам це ж пророчо й декларував: “А роки ідуть… Не наболілись натруджені рани, Не натривожилось серце, що в’яне, Не накупався в гарячому літі. Просто: іще не нажився на світі!”

Наш дорогий Терентійовичу! Ми пам’ятатимемо й читатимемо Тебе завжди, наш прекрасний поете, документально-драматичний прозаїку, чудовий друже й умілий наставнику! Ми всі, хто згадує Тебе, проживатимемо разом із Тобою кожну дорогоцінну мить нашого і Твого неспокійного життя!

Валерій ДЯЧЕНКО, літературний критик,
Харків

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *