18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Шазіє Саматова, кримська татарка, народилася 10 січня 1942 року в селі Тау-Кыпчакъ, нині Лісове ‒ село Зуйського району (Тау-Кипчак або Тав Кыпчакъ у 1948 році було перейменоване в Лісове, зараз зникле село в Білогірському районі, частково затоплене Балановським водосховищем ‒ КР) Кримської АРСР.

На момент депортації сім’я складалася з трьох осіб: мати Пакізе Ізмайлова (1905 р.н.), сестра Сеяре Ізмайлова (1933 р.н.) та брат Джевдет Ізмайлов (1935 р.н.).

Я народилася, коли в нашому селі вже були німці. Батька, Веїса Усеїнова (1901 р.н.), уродженця села Махульдур Куйбишевського району (з 1948 року Нагірне Бахчисарайського району ‒ КР) призвали на фронт 18 серпня 1941 року із Зуйського райвійськкомату. Батько в селі Тау-Кыпчакъ працював учителем за направленням. Мати від нього отримала один лист, його він написав дорогою, більше мати від нього нічого не отримувала. У Зуйських лісах були партизани. Вдень у селі господарювали румуни, грабували населення, а ввечері з настанням темряви, приходили партизани, просили допомогти чим можна. І населення допомагало, серед інших і моя мати надавала партизанам допомогу, незважаючи на те, що у неї було троє дітей.

Ми жили на шкільному подвір’ї. Був город, вирощували фрукти, овочі, були кури, корова, барани ‒ ось цим мати й утримувала сім’ю. Був також мисливський собака батьків. Батько любив займатися полюванням, у нього було дві рушниці. Обидві ці рушниці мати віддала партизанам. І останнє мати віддала партизанам ‒ корову. Командир партизанського загону Луговий тоді мамі сказав, що дасть розписку, але так і не встиг дати. Батько був комуністом. Мати дуже боялася, що хтось скаже про це німцям. Але селяни мамі сказали, щоб вона не боялася, ніхто нічого не скаже.

Це село німці спалили на очах у всього населення. Мама нічого не змогла взяти: ні майно, ні документи

У 1943 році це село німці спалили на очах у всього населення. Мама нічого не змогла взяти: ні майно, ні документи. Усіх жителів села пішки під дулами автоматів привели до Зуї та замкнули в якомусь будинку. Потім через людей матері передали, що селян відсилатимуть до Німеччини. Люди стали тікати, хто як міг, і мамі теж сказали, щоб вона тікала. Мати вночі втекла з дітьми звідти, всю ніч ішли. У той рік випало багато снігу, у великих батькових чоботях мати з трьома дітьми прийшла в інше село. Там переночувала кілька днів, потім знайшлися родичі в іншому селі, й маму забрали туди. Там вона пробула один місяць і вирішила поїхати до Сімферополя в батьківський будинок ‒ будинок мого дідуся, в якому жила моя тітка, мамина сестричка. І там ми жили до 18 травня 1944 року.

18 травня 1944 року, о 4 годині ранку в двері постукали та увійшли солдати з автоматами. Дали на збори 15 хвилин. Тітка, звичайно, дещо взяла, а мама не стала нічого брати, боялася, що все заберуть. Тітка повісила бабусин Коран на шию моєї сестри, щоб забрати його з собою, а всередині Корану була домова книга на будинок. Але солдати зірвали з шиї сестри цей Коран, затоптали його ногами, лаючись нецензурними словами, і почали в всьому будинку нишпорити й шукати золото.

Посадили нас на машини й привезли на вокзал. Вже на Сімферопольському вокзалі повантажили у вагони для худоби й відіслали в невідомому напрямку. Скільки були в дорозі, не знаю, але у вагонах було жахливо, медичного обслуговування не було. Харчування теж було жахливе, звичайно, люди хворіли, помирали. Туалету та води не було ‒ повна антисанітарія. Просто зараз думаєш, як ще ми вижили.

Привезли нас до Свердловської області, селище Мала Лата, на лісоповал. Розмістили в порожньому будинку по кілька сімей. Нам разом з тітчиною сім’єю (2 людини) дали одну кімнату. Встановили комендантський режим. Наступного ж ранку всіх погнали на роботу на лісоповал, пайок встановили 500 грамів хліба на дорослого, по 200 грамів хліба ‒ на дітей.

Одягу та взуття не було, мати спочатку зав’язувала ганчірки, потім десь знайшли постоли. Морози доходили до 40 градусів і вище, сніг до колін. Ось у таких умовах мати й тітка, й усі наші співвітчизники працювали та ходили підписуватися до коменданта. Від мешканців ще вимагали дотримання чистоти, хоча вони для цього не створювали жодних умов. Так мати працювала до 1946 року, потім їй стало зле, вона почала опухати, працювати вже не могла.

Комендант вирішив відіслати нашу сім’ю в інший район у колгосп. І в 1946 році ми приїхали до колгоспу ім. Сталіна Новолялінського району, Савиновської сільради, села Караул. У колгоспі мама працювала колгоспницею, виконуючи різні роботи. Умови життя не покращилися, давали, що було негоже. Так, за 10 трудоднів дали 5-6 кг житнього борошна з висівками, від яких боліли кишки.

Голова колгоспу був дуже жорстокою людиною. Сестра і брат мали ходити до школи. Але не було ні одягу, ні підручників, ні паперу. Сестра пасла кіз, так вона собі заробила на одяг, взуття. Ось тому вони з братом дуже пізно пішли навчатися. Брат дуже голодував, їсти не було чого, і він із кількома хлопцями втік ‒ сів у товарний потяг. А коли мати повідомила коменданту, що син зник, він накинувся на неї, нібито вона сама сприяла втечі сина, ледь не вбив її з нагана. Втрутилася тітка, яка теж приїхала до колгоспу разом з нами. Подали в розшук, і брата знайшли в дитячому приймальнику вже на Уралі, бо не було документів. Не знаю, з яких міркувань мати записала себе і дітей на своє прізвище ‒ Ізмайлови, а за батьковим ми мали бути Усеїнови.

Комендантський режим був суворий, строгий і каральний. Моїй сестрі за те, що вона не взяла дозволу в коменданта і поїхала до міста Нова Ляля купити собі одяг, дали три доби (арешту ‒ КР). Я була маленька, до садка не брали, мене залишали одну в димній кімнаті в холоді. Я вже зовсім дійшла була ‒ одна шкіра та кістки, думали, що я помру. Кожен день мати ходила до завідувачки, просила взяти мене в садок, але вона не брала, думала, що я там помру. До лікарні теж не брали. Мене пожаліла няня, яка працювала в садочку, вона вмовила завідувачку, і мене взяли в садок на повну добу. Я тільки в неділю приходила додому на 2-3 години. Тому й до школи пішла пізно.

У 1956 році, після звільнення від комендантського режиму, переїхали до Узбекистану. Сестра працювала на взуттєвій фабриці у дві зміни й навчалася. Брат теж працював на будівництві та навчався.

Я пішла до школи №5 ім. Горького, закінчила, вступила у 1959 році до медучилища. Ще під час навчання в школі, нас, дітей, посилали на бавовну. Збирали бавовну, перебуваючи в жахливих санітарних умовах. У медучилищі нас посилали (на бавовну ‒ КР) у вересні й поверталися ми перед Новим роком. Вступала двічі до Ташкентського медінституту, мене повернули з комісії, сказавши, що у мене поганий зір, а з чиєї вини у мене був поганий зір?

Вдруге я вступала до ТашДУ на юридичний факультет, іспити склала, але знову невдача. Цього разу мене не пропустила мандатна комісія, сказали, що я мала працювати в органах. Ось так я пропрацювала в медицині 40 років і отримую мінімальну пенсію.

Дітей у мене немає. Напевно, позначилися депортація та жахливі умови життя

Дітей у мене немає. Напевно, позначилися депортація та жахливі умови життя. Упродовж усього мого життя держава брала (податки ‒ КР) за бездітність і з мене, і з чоловіка, а зараз на старості років нам від держави немає жодної компенсації. Хто буде за всі ці діяння відповідати? На роботі ми працювали більше й краще за всіх, а нагороди, заохочення, премії нам, кримським татарам, не давали. Путівки на курорти, у санаторії та поїздки куди-небудь нам теж не давали.

І ще раз ставлю запитання, хто буде за що відповідати? Ми вже літні люди. Прошу притягнути до відповідальності всіх винних.

Живу в Сімферополі.

(Спогад від 13 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело