https://www.youtube.com/watch?v=SMgA5J1ZXyc
На похованні знакового українського поета Анатолія Перерви, с. Вербівка, Балаклійський район Харківської області, 25.03.2018. Пішов од нас назавжди слобожанський класик української поезії, прекрасний лірик, чудовий гуморист і експериментатор віршування, мій найближчий товариш і побратим Анатолій Антонович Перерва. Майже півстоліття відділяє мене від першої зустрічі з ним. А зимовими київськими днями 1979 року приймав нас обох разом із Іриною Євсою до Спілки письменників Павло Архипович Загребельний. Анатолій зовні тоді був молодою копією Павла Архиповича, і нерідко до нього стояла черга за «автографами Загребельного». Разом були ми й на творчому звіті Харківської письменницької організації в тодішній столиці, де автор гімну колишньої держави Г. Ель-Регістан здобувся навіть на комплімент: “Якщо в Харкова є такі молоді поети, то це місто має крила…” Разом із Анатолієм намагалися ми пожвавити й діяльність журналу «Прапор» (“Березіль”), надрукувавши в ньому, за палкої підтримки незабутнього О. Т. Гончара, в т. зв. часи перебудови п’єсу «Народний Малахій» М. Г. Куліша. Разом у думках і на ділі плекали ми багатостраждальні пагони Харківського Літературного музею. Не раз і не двічі були разом опонентами на молодіжних літературних семінарах. Десятки виступів провели в Харкові та районах області. Мандрували разом і до Молдови, до наших добрих колег Архипа Чиботару й Георге Воде, до нашого болгарського друга Ніко Стоянова. Збиралися видати україно-молдовську антологію “АПЭ ВИЕ”/”ЖИВА ВОДА”. Та завадило втручання агресивного “старшого брата” в молдовські реалії… Ще напередодні надіслав Анатолій мені фото столичного семінару 1975 року, де він молодий і красивий. Я написав, що дивлюся на фото й радію: всі живі та здорові. У Києві, де ми частенько бували разом, нас вважали, очевидно, братами, хоч і не рідними… Коли бачили мене, неодмінно запитували: «А де ж Перерва?» Коли бачили його, цікавилися: «А де ж Бойко?» Я так мріяв бути ведучим на його ювілейному вечорі, до якого залишалося всього рік. Я так очікував бути редактором його ювілейної збірки зі спогадами друзів, фото рідних і побратимів по перу… Але, як мовиться, «чоловік мислить, а Бог рядить». Перерва Анатолій Антонович народився 12 квітня 1949 р. в с. Вербівці Балаклійського р-ну на Харківщині в сім’ї учителя. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1977). Працював кореспондентом районних газет «Ленінець» (с. Нова Водолага) та «Серп і молот» (м. Балаклія) на Харківщині, заступником редактора обласної газети «Ленінська зміна». Обирався відповідальним секретарем Харківської організації СПУ, був заступником директора з наукової роботи Харківського літературного музею. Друкувався в періодиці, колективних збірках, антологіях «Два міста» (2000), «Слобожанська муза» (2000), «Ветер с Украины» (2004), «Слобожанська яса» (2006) та ін.
Автор збірок «Живіть, жита!» (1978), «Голоси криниць» (1981), «Серед білого дня» (1984), «На зламі літа» (1987), «Соло: голос віщодощів» (1996), «Чистий четвер» (1999), «Полювання без ліцензії» (2003), «Невимовне (2007), «Перевесло слова і сльози», «Небесна ясність» (2013).
За збірки «Живіть, жита!» і «Голоси криниць» удостоєний премії імені М. Островського (1982). Член Спілки письменників України з 1979 р. Помер уранці 24 березня 2018 року, трьох тижнів не доживши до свого 69-ліття. Похований в селі Вербівці Балаклійського району Харківської області одразу біля центрального входу. Земля пухом, друже і побратиме. Царство небесне! Віктор Бойко Світлини дивіться за посиланням: https://www.facebook.com/anatolij.pererva З поезій Анатолія Переви * * * Ночі ще не вистудили землю,
По соломі ходить вороння.
Від полів себе не відокремлю,
Усе життя —
це небо і стерня. Восени ми всі — одна родина.
Молодість, чим далі, відстає.
Що мені суха очеретина
Біля річки стиха награє? Одгриміли грози кругойдучі,
Одшуміли голубі дощі.
Червоно —
до відчаю! —
на кручі
Жевріють шипшинові кущі. Спів пташиний чуємо все рідше…
Звідки ця тривога в голосах?
Просто стало раптом просторіше:
Нам — у долі,
їм — у небесах. * * * З чужих осель, з сусідніх вулиць,
З ідей, з Гоморри і Содому,
З людей, які себе сахнулись,
Ми повертаємось додому. Повірили в житейськім морі
В примарну далеч невідому.
І все ж, потрощені й суворі,
Ми повертаємось додому. Коли ж нам розпач скроні стисне,
Обляже тіло смертна втома,
В свідомості востаннє зблисне:
«Нарешті вдома…»
СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Предковічні степи.
І Дінцеві розгойдані плеса.
Тихі літні левади.
Вишневі садки.
Полини.
Маж чумацьких рипучі невтомні колеса.
І над всім — небеса,
повні туги і глибини. Але
де ж це,
художнику,
ваша «Загибель Помпеї»?
Повернулись із Риму,
тож пензля — до рук,
і творіть!
Де панів-генералів еполети і портупеї?
Де вдоволені лики великих цабе при дворі? Він мовчить і малює
хутірські перехняблені хати
І двори,
у яких тільки вітер та бузина.
Не званнями, не грішми,
а степом і небом багатий.
Всі дороги — до Риму?
Можливо.
Та хто його зна… …
Докладно...
