Скажи мені, хто твій друг – і я скажу, хто ти. Скажи мені, які люди обстоюють ту чи іншу ідею – і я скажу тобі, чого вона варта… Навряд чи думали працівники Робітничо-Селянської інспекції УСРР, що саме такого висновку дійдуть уїдливі нащадки, ознайомившись з результатами їхньої копіткої праці. Вони ж бо щиро прагли іншого – очистити від пристосуванців пропагандистський апарат. Не вийшло: в ситуації, що вимагала негайного хірургічного втручання, довелося обмежитися лише встановленням діагнозу. І був він вельми невтішним: «незгасне світло ленінського вчення» несли в «широкі народні маси» надто вже сумнівні людці.

Так звана УКРРОСТА – українська філія Російської Телеграфної Агенції почала працювати у Харкові 5січня 1920-го – за три тижні після того, як з міста вибили «білих». Звичайна практика воєн: слідом за солдатами завжди йшли місіонери. Завоювання територій традиційно супроводжувалося завоюванням душ. А ще – набиванням кишень. Чим, власне, і займалося керівництво згаданої установи.

Складалося воно, незважаючи на задекларовані у назві «українськість» і «російськість», з представників іншої національності. Завідуючий агенцією – двадцятип’ятирічний Давид Ізраїльович Райхштейн (псевдо «Ерде») примудрився віддати всі більш-менш значущі посади своїм родичам та друзям.

Як на часи нинішні – справа звичайна. Ми вже давно звикли до численних «трудових династій» на усіх щаблях владної драбини. Не те що обурення – тихого осуду не дочекаєшся. Інакше було у році 1920-му. Будь-які прояви «кумівства» пильно відстежувалися і суворо каралися. Лише поодиноким щасливцям вдавалося у подібних випадках відбутися партійними стягненнями. Траплялося, і трибунал, і всюдисущу ЧК до покарання залучали. Та що можна було вдіяти супроти вікових традицій?

«Робітничо-селянські інспектори» – пролетарі з трамвайного депо, спочатку просто розгубилися, потрапивши до інтелігентського «серпентарію». «Багато співробітників доводяться родичами один одному, – скаржилися перевіряючі. – Але важко визначити родинні зв’язки, оскільки служать вони під різними прізвищами і часто змінюють їх».

Одначе, визначили. І документи цікаві після себе залишили. До прикладу, ось цю анкету, схожу на анекдот: «Прізвище, ім’я та по батькові: Менес Абрам Самуїлович… Ким доводиться особам, що проходять у справі: батько Яковлєва та Сємьонова».

«Додаткові» прізвища дозволили дружній сімейці окупувати художній відділ УКРОСТА – плакати, гасла, портрети вождів. Менес-Сємьонов його очолив, а Менес-Яковлєв посів «хлібне» місце завідуючого матеріальним складом. Знайшлася цікава робота і для татуся – знаного у Харкові портретиста.

Щоправда, цікавою вона була не за змістом – за формою оплати. Допоки у відділі не з’явилася сувора комісія, Абрам Самуїлович залишався єдиним, хто отримував за свою працю відрядно. Всі інші, включно з геніальним Єрміловим, твори якого оцінюються зараз солідними сумами, змушені були задовольнятися «голими» ставками.

Зрозумівши, що з Менесами багато не заробиш, «майстри пензля» почали замість плакатів «малювати» заяви на звільнення і… натрапили на серйозне звинувачення. «Звільнити ми вас не звільнимо, – приголомшив малярську братію Сємьонов. – А от працювати змусимо. Якщо ні – здамо в ЧК за саботаж».

Кинулися художники до товариша Ерде: ліквідуйте «сімейність» у відділі! Вона вже на роботі почала відбиватися! Образливо вислуховувати погрози від людини, яка навіть пензля в руках не тримала! Та хто ж її ліквідує, коли і сам Давид Ізраїльович прилаштував касиром рідного батечка, а на додачу двоюрідних брата з сестрою «пригрів»?

Зовні все виглядало пристойно: Райхштейн-молодший проходив за документами як «Ерде», старший вибрав собі звучне псевдо «Есер». Спійманий на гарячому – а чим ви керувалися, порушуючи заборону на спільну службу родичів?! – Давид Ізраїльович гордо відповів: «Революційною совістю!». Після чого пояснив ошелешеному слідчому: щойно звільнений від денікінців Харків являв собою суцільне кубло «контри». Нема кому копійки довірити! Дякувати долі, вчасно татусь нагодився. Та й кузен теж – якраз тоді, коли розгорталася грандіозна оборудка з закупівлею «контрреволюційних» газет.

Про неї варто згадати окремо. Геніальна ідея – зберегти для нащадків «ворожу» пресу –документ «буремних років», народилася у світлій голові Платона Кєрженцева, керівника Російської Телеграфної Агенції. Він же і кошти знайшов для її втілення. Немаленькі! Московські гроші впали на українську філію золотим дощем…

Це ж у далекій столиці «контрреволюційні» газети вважалися раритетом. Їх там не бачили з часу придушення есерівського заколоту у липні 1918-го. Інша річ – Україна, де влади змінювали одна одну, немов у калейдоскопі, і кожна залишала після себе купи пропагандистського мотлоху.

Працівники УКРРОСТА (не всі – лише «наближені»!) вигрібали денікінський непотріб з горищ та сараїв, збирали по друзях та знайомих, скуповували «на вагу» у кіоскерів. А потім продавали здобуте рідній установі за дуже вже нескромними цінами. Охнули інспектори, побачивши цифри продаж! У декого з «укрростівців» прибуток від побічної діяльності вп’ятеро перевищував офіційну зарплатню. А заодно – і найбільший з дозволених в УСРР посадових окладів.

Сімейство Райхштейнів теж не оминула газетна лихоманка. За 18 000 карбованців нащадок придбав у предка комплект «Вестника УНР». Тільки не київської УНР – харківської, маріонеткової держави, створеної більшовиками у грудні 1917-го. На тому й погорів: видання було, дійсно, раритетним, та аж ніяк не контрреволюційним. Швидко з’ясувалися і інші цікаві деталі афери.

Купувати офіційно газети у свого батька, до того ж незаконно працевлаштованого, завідуючий не насмілився. Отут і став у нагоді двоюрідний братик – шістнадцятилітній Вєня Рашфал, далекоглядно перейменований у «Аркадьєва». Ордер виписали на хлопця, а 18 000 віддали його дядькові – Ізраїлю Самуїловичу Райхштейну («Есеру»).

Багато це чи мало? На щастя, маємо з чим порівнювати. Взимку 1920-го рядовий харківський міліціонер, підставляючись під бандитські кулі, отримував 3 000 карбованців на місяць. Згадуваний раніше Василь Єрмілов – художник не з останніх, «сидів» на ставці у 6 400 крб.

Та навряд чи хто заздрив Ізраїлю Самуїловичу. Навіщо? Адже для цього мався більш підходящий об’єкт – його синочок. У 106 396 карбованців обчислили перевіряючі заробіток товариша Ерде за перші три місяці 1920 року! Не мали підстав скаржитися на долю і найближчі соратники Райхштейна-молодшого. Завідуючий губернською філією УКРРОСТА Леонідов (Варшавський) «підняв» за той же період 76 334 крб., керуючий справами товариш Ланський («у дівоцтві» Ловчиновський) – 50 672 крб. Плакатник Сьома Любарський (насправді – Герчик) заробив на «білих» газетах 41 660 «сов. знаків».

Та не тільки «ворожа» преса слугувала джерелом надходжень. Своя, революційна – теж. Як виявила перевірка, співробітники агенції постійно і безсоромно «передирали» матеріали з московських друкованих видань, а гонорари за них отримували, як за свої власні.

Здавалося б, можна вже «наїстися». Та куди там! У переддень Світлого Воскресіння (в 1920-му більшовики ще визнавали Пасху), керівництво УКРРОСТА вдалося до вчинку, що у російській мові визначається дієсловом «крысятничать». Святкові продовольчі пайки, отримані від влади, були тихесенько-любісінько розподілені між «наближеними».

Врешті-решт, у відповідності до слів пролетарського гімну, «час розплати настав». За агенцію взялися слідчі Наркомату юстиції і довели справу до революційного трибуналу. Отут почалося найцікавіше – «червоні» судді несподівано посліпли.

Харківський «губревтриб» рішенням від 17.06.1920 року постановив «вважати виправданими» усіх сімох «укрростівців», звинувачених у посадових злочинах. Факту спекуляції газетами трибунальці не помітили впритул, а «кумівство» та скупку преси через підставних осіб товаришу Ерде вони пробачили. З огляду на його «політично стійку трьохрічну роботу задля Радянської Республіки». Обидва Райхштейни, Менес-Сємьонов, Ловчиновський-Ланський, Герчик-Любарський, а також громадяни Готліб, Бойм та Рафшал могли вважати себе білими і пухнастими. І це попри те, що найвпливовіші особи УСРР – товариші Петровський та Косіор, вимагали суворо покарати шахраїв. Все переважило високе московське заступництво! Крім особливої думки однієї цікавої людини…

Перегляду справи добився представник обвинувачення Лев Туркельтауб – дарма, що одноплемінник спритників, діяч зовсім іншого штибу. Лев Самуїлович навесні 1918-го командував бойовою дружиною харківського «Бунду», воював з криміналітетом і вже тоді вславився своєю непоступливістю. Не зрадив він їй, і ставши комуністом. Та на більше, ніж «заплямувати анкету» Райхштейну та його колегам, сил товариша Туркельтауба не вистачило. Адже вирішував не він – Верховний Касаційний Суд УСРР.

23 липня поважний державний орган знайшов, нарешті, ознаки злочину у бурхливій діяльності Давида Райхштейна. І навіть оцінив її «п’ятьма роками виправних робіт з позбавленням свободи». Після чого згадав про амністію і «п’ятірку» реальну замінив умовною «троячкою». Шість місяців змушений був відпрацювати на радянську владу Менес-Сємьонов. Всі інші відбулися легким переляком – забороною займати посади у державних установах протягом року.

Портрет головного героя нашої історії пощастило знайти в бібліотеці зображень Російської Інформаційної Агенції «Новости». Аякже! Легенда радянської журналістики! Довго працював у московських «Известиях», все своє свідоме життя таврував друкованим словом ворогів радянської влади. Помер в 1981-му у ранзі «ветерана КПРС». «Соратник В. И. Ленина, большевик Давид Израилевич Эрде», – скромно значиться під зображенням. Так, саме того Володимира Ілліча, який колись оголосив: «Иной мерзавец может быть для нас именно тем полезен, что он мерзавец».

Едуард ЗУБ,
Харків
Газета “Український простір” №11-12 (67-68), жовтень 2012 р.