Борис КРАУШ
Світлій пам’яті Т. Г. Шевченка

Степу мій степу неозорий степу, золотий від дроку, сивий від ковилу, кривавий від маку! Та що ж це воно бриньчить? Може то ковила шелестить чи жайворонок співає? Ні, то посеред степу дуб стоїть, під ним козак сидить, на кобзі грає, замість очей смуток має.

Ледь ледь торкнув струни козак, як кобза застогнала біллю душу проймає. Про що ти співаєш, козаче, що й сокіл на гілці заквилив, немов плаче? Та й ковила похнюпилась, і що то на ній заблищало, чи то роса, чи сльози? Навіть маки і ті схилили майже до землі свої голівоньки. Чи то від вітру, чи злагоди, та закивали дружно голівками маки та й загомоніли:

– А пам’ятаєш, брате, як копійки ми один одному показували, щоб ніякий ворог нас не одурив і в наше військо не проникнув?

– А зараз ти поглянь, брате, як наші копійчини вістрями списів по степу піднялись і сяють золотом на сонці, та куди там до них дукатам. А люди гомонять, що це дрок цвіте. Ні то не квітки то наш пароль квітками засяяв.

– А поглянь, брате, як ковила степ вкрила!

– То не ковила, то сивина батьків і коханих наших, які від болю за серця наші, що в землю полягли ми, посивіли.

– А дивись, брате, що це за листячко у нас, немов наші свячені, тільки занадто вищербленні!

– А якими ж вони мусять бути, коли ворожу крицю пробивали, щоб дістати серця ворогів наших?

– А чому ж ми з такими червоними головами із землі вийшли?

– Та це не голови, це серця наші, це ж вони наповнені великою любов’ю до людей і Батьківщини, та до сонця Божого над рідною Землею піднялись, щоб прикрасити її, та наказати нащадкам, щоб завжди боронили матінку нашу рідну землю та людей не шкодуючи життя свого.

– Гой! А де серця Ґонти, Залізняка, Галайди?

– Хіба зараз пізнаєш де? Це ми тоді були різні. Та любов до людей і землі рідної з’єднала нас і зробила усіх однаковими.

Отак розмовляють між собою маки, а можливо то козак з кобзою про це співає, хіба я знаю. Та гойда вітер маки, гойда маки, Гайдамаки!