«Дім Павлова» в Авдіївки – це одна із крайніх позицій сил АТО. Понівечений артилерійськими обстрілами із Спартака і Ясинуватої будинок спочатку спорожнів, а згодом став важливим оборонним форпостом міста. Серед бійців, які стримують ворожі сили на цьому напрямку – Кір Мінін. Він солдат 20 окремого мотопіхотного батальйону.
До війни Кір був студентом, навчався на денній формі навчання у Придніпровській академії будівництва та архітектури на технолога-будівельника. За це друзі на війні дали йому позивний «Студент». В січні йому виповнилося 23 роки. За цей рік він пережив більше, ніж за попередні 22.
– Ще до навчання в академії я пройшов строкову службу в 25 окремій повітрянодесантній бригаді. А у нас, десантників, девіз – ніхто крім нас. Тому взяв академвідпустку на стаціонарі і пішов до війська по мобілізації. Родичі хвилюються, але сприйняли моє рішення нормально. Вони розуміють, що я зараз потрібний тут. Сьогодні я солдат і захищаю свою українську землю. Війна закінчиться і вже будівельником я відбудовуватиму цей регіон, – поділився планами Кір.
Під час першого бойового завдання 20 окремий мотопіхотний батальйон звільняв від російсько-терористичних угруповань Мар’їнку і Красногорівку. Тоді, пригадує «Студент», командир дуже добре спланував операцію. Фактично без втрат наші воїни витіснили бойовиків із обладнаних укриттів.
А в Красногорівці люди вітали українські війська з обіймами і радістю. Один чоловік, що тоді зустрічав мотопіхотинців, сказав, що не солодко їм жилося під терористами. А пізніше до батальйону надійшов лист-подяка з Красногорівки, під яким вдячні мешканці поставили свої підписи.
– Потім була ротація, відновлення боєздатності і знову АТО. Ми одразу зайняли позиції в Авдіївці і вже понад три місяці тримаємося тут. Зараз обстрілюють не так інтенсивно, як раніше, але дуже провокаційно, більш схоже на «прощупування», – додав боєць.
Кір каже, що противник по кілька разів на добу підходить на дистанцію ураження стрілецькою зброєю і починає обстрілювати українських бійців. Періодично тут бувають танкові атаки, накривають із самохідних артсистем. А мінометний вогонь наші хлопці вже сприймають як звичайне повсякдення.
Між будинками де-не-де лежать снаряди, що не розірвалися. В деяких будівлях позаду «Будинка Павлова» живуть люди, яким нікуди виїхати. Вони здебільшого ходять тими стежками, що й військові, бо знають, що це перевірений і безпечний шлях. На запитання як до військових відносяться місцеві, Кір відповів, що люди тут є різні, але більшість розуміє звідки по них стріляють.
Ця війна дуже змінила погляди молодої людини на життя. Якщо раніше, під час строкової, він марив дембелем та родиною, то зараз увага зовсім на іншому. «Поки ми тут, зібрані разом, наші думки націлені як виконати бойове завдання і вижити. А вже потім – про дім», – закінчив розповідь Кір Мінін.
А ще в АТО у Кіра відкрився хист до поезії. Цей вірш – крик душі воїна, який хоче миру:
И суеты огонь, вокруг тут вьёться,
Как вьёться пламя на войне…
Моя любовь надеюсь не порвёться,
В глухих объятьях этой тишины.
Надеюсь в поле, тут донбасском, я не слягу.
Хочу пожить ещё в этой стране.
Хочу любить, я жить
И на рассвете просыпаться,
я в мирном доме, а не в окопе на войне.
Любимой голос что бы рядом слышать,
а не в промозглой трубке, в тишине.
Боюсь что вдруг война её каснёться,
Боюсь что в дом война придёт родной.
Хочу, я видеть близких и знакомых.
Её хочу я утром обнимать.
И вместе с нею в тёплом нашем доме
Дочюрку на ночь пелинать.
Друзей хочу я видеть в пабе,
и в веселье, а не на обелисках образа.
Но все мечты лишь, тут внутри меня осели.
Всё потому что в дом пришла война.