(майже за Чеховим, якого деякі вважають видатним українським поетом),
або Ще раз про рідну мову…

Катерина ХОМЕНКО

У дитячій кімнаті знову гуркіт і галас — чекай на сусідку знизу :). Там бавляться мої донечки: Тетянка і Софійка. Старша розмовляє російською, молодша з пелюшок чула українську, ось і каже «тато» замість «папа», і ще багато слів рідною солов‘їною. Цей парадокс — наслідок багаторічної трансформації в головах їхніх батьків, тобто мене і чоловіка. Почну з себе…

Я виросла в російськомовній родині, хоча рід наш походить від козака Хоми, який ще за царювання Катерини пішов із Січі і заснував село на Полтавщині. Документальним потвердженням цього факту багато років опікувався дідусь. Але чомусь не навчив свого сина, мого тата, рідної мови. А той, зростаючи в Тбілісі, не спромігся оволодіти ні українською, ні грузинською. Мама моя з Донбасу — батьківщини деяких «видатних» знавців української мови, — тож самі розумієте…

У школі я, звісно, мову вивчала — як усі. Потім інститут у Харкові. За всі роки у вищі я, мабуть, не почула жодного українського слова, та якось не переймалася з цього приводу. Все почало змінюватися, коли ми з чоловіком та донькою поїхали на зимові свята до його родичів, на Тернопільщину. Там я і почула справжню українську, можливо, не таку літературно-причесану, але живу, яскраву і невимовно красиву. Невимовну для мене: заговорити мені хотілося, та дуже я боялася спотворити мову своїми недолугими спробами. Ось так, через надмірну повагу, я й відступилася.

Минуло ще три роки. І занесло мого чоловіка у славнозвісну «Свободу». Правду кажучи, я злякалася такого сплеску його патріотизму. Моя громадянська позиція класична — хата скраю. Не вірю я ані в політику, ані — тим паче — в політиків. Власне, після багатоденних дебатів із чоловіком стосовно його націоналістичних настроїв осяяла мене думка: чому ж ти, такий-сякий українцю, розмовляєш нерідною мовою? Чоловік замислився, потім сказав: буде важко, та він обіцяє спробувати.

І дійсно. Не збігло й півроку — і, з появою нашої другої дитини, я нарешті почула від нього українську. Довелося й самій перелаштовуватись — ініціатива, як загальновідомо, має каратися. Спочатку було справді важко — русизми так і просилися з язика, доводилось весь час зазирати у словник. Цікавою була реакція деяких мам, із якими ми зустрічаємося біля пісочниці. Вже не вперше почувши від мене українську, одна з них сказала : «Я думала, ты прикалываешься. А у вас это серьезно…»

На сьогодні результатом мовної революції в окремо взятій родині я задоволена. Старша, Тетянка, хоч у побуті рідною не спілкується, та в українській школі навчається і проблем із цим не має. А молодша від неї російської вчиться — теж стане в пригоді. Та й на цьому спинятися ми не збираємося. Тато і Софійка співають англійські пісеньки, коли грають, вивчають слова, дивляться мультики англійською. Бо в розумних книжках пишуть, що дітки до трьох років будь-яку мову вбирають, наче губка. Вона навіть «записується» в іншу півкулю мозку, не так, як у дорослих. Пізніше ж доведеться вчити стандартно, тобто важко. А тут ще подружка Софійки Поліна запрошує послухати разом китайську від носія — її батьки найняли студентку-китаянку. Цікава пропозиція, але ми поки ще розмірковуємо, чи не занадто вже буде. А ви як уважаєте?

Газета “Український простір” №4 (60), квітень 2012 р. Б.