1418 днів і ночей танкіста Бабака: спогади фронтовика

Жоден підручник історії не розкаже про Другу світову війну так, як її учасник, людина, для якої воєнний шлях розпочався у молоді роки, котра пройшла сім кіл пекла війни. Замість того, щоб після закінчення у червні 1941 року Ржищевського педучилища відправитись за розподілом до Акерману (нині це Білгород-Дністровський) 18-річний уродженець села Великий Букрин Іван Бабак 22 червня 1941 року змінив мирну професію вчителя української мови і літератури на військову, і добровольцем пішов на фронт захищати Батьківщину. Він пройшов усю війну від початку і до кінця – 1418 днів і ночей.
Це було 70 років тому. Не дивлячись на свої 92, Іван Іванович (а так звали його батька, і так звуть його внука, бо за збігом долі один із зятів – Іван) почувається напрочуд жваво. Скажу відверто: я як журналіст домагався зустрічі з генералом Бабаком тижні зо три. Пробитися через щільний графік його зустрічей у школах, інститутах, академіях чи прямих ефірів або інтерв’ю не просто. Він – легенда Хмельниччини: танкіст, найстарший ветеран, визволитель Проскурова.
Сьогодні генерал-майор – інженер танкових військ Іван Іванович Бабак мешкає у скромній і простенькій трикімнатній квартирі у “хрущовці”. Мужній фронтовик добре виглядає, з радістю зі всіма спілкується й з сумом розповідає про страшну війну.
Він брав участь у багатьох військових операціях. Курсантом Київського танко-технічного училища ім. маршала Тимошенко тримав оборону Києва по правому сектору Брест-Литовського шосе. Літом 1943 вже лейтенантом, техніком по ремонту танків 111 танкової бригади 25 танкового корпусу Західного фронту брав участь у Курській битві, де отримав перші важкі поранення та першу медаль “За відвагу”.
Ось що згадує він про битву: “Мені вже, слава Богу, багато років, але я не можу забути цієї битви. Це було справжнє пекло! Повітря і земля тряслися від грому гармат, постійних “Ура!” атакуючої піхоти, стовпи землі, яка зринала доверху, залишилися висіти чорною масою попереду, справа, зліва, позаду…, чорний дим запалених танків, спека, сморід… Танкова броня плавилась, а радянський солдат вистояв, вижив і пішов уперед, знищуючи фашистів. Це залишається у пам’яті на все життя!”.
– Між боями, коли траплялася рідкісна нагода поспати, бачив своє дитинство, найперше – матір. Солодшав сон, коли згадував її обличчя, – розповідає Іван Іванович. – Мама рано пішла з життя, залишивши трьох дітей на виховання батьку. Лише змикалися очі – снилося рідне село Великий Букрин, що на Київщині.
З молодих років Івану Івановичу довелося пережити чимало, тому й у бою був міцний, як скеля. Та, на жаль, не обійшлося без поранень. Зокрема, під час Курської битви був поранений у спину. Потім майже весь 1944 рік і до перемоги Іван Іванович брав участь у звільненні Прибалтики.
Влітку 1944 Іван Бабак вже на посаді заступника командира роти з технічної частини брав участь у 7-місячній битві за місто-фортецю Нарва. Це окрема “чорна” сторінка його пам’яті, і таких потім було чимало.
– Пригадую як за 15 днів наш полк втратив три склади бойового парку – три танкових полка в людях і техніці. Ці бої до найдрібніших деталей я бачу і донині. Ми прорвали лінію “Пантера”, яка прикривала місто Нарву і західний берег річки Нарва, та почали штурм лінії Таненберг. На п’ятачку оборони 50 на 40 км воювали 2 ударна і 8 та 59 загальновійськові армії. Праворуч від нас – Фінський залив, звідки 5-6 німецьких кораблів постійно лупили по нас 300-мм снарядами, у воронках від яких міг запросто заховатися танк. Лише обійшовши ворожі сили противника з тилу, ми змогли звільнити Нарву. А вже восени 1944 ми брали участь у наступальній операції за звільнення Таллінна. Потім – десантна операція на островах Моонзундського архіпелагу, де ми форсували протоку Вяйкевяйн і найбільший острів Сааремаа, 180 км довжиною та 80 км шириною.
Надважкими були бої за Ірбенську протоку. Німець впирався понад усе. Танкісти, а Іван Бабак вже до того часу був призначений командиром роти танків Т-34, стояли прямою наводкою в напрямку протоки, з наказом не пропустити морем жодного плавзасобу для підсилення Курляндського угруповання німців, а це були заблоковані в котлі 16 і 18 армії групи “Північ”. Тривали дуже важкі та виснажливі бої. Німці не здавалися.
– Прийшов переможний травень, настало 9 число, наші радисти, телефоністи вже сповістили усіх про перемогу. Та для нас День Перемоги настав лише 13 травня, коли наші війська розчленували німецьке угруповання на частини, і у такий спосіб спонукали їх до капітуляції. Ми тоді взяли у полон 7 фашистських генералів, 420 офіцерів, 54 тисячі 600 солдатів, заволоділи 58 танками, 1100 гарматами і мінометами та 320-ма автомобілями. Святкування Перемоги з парадом нам було призначено на 17 червня у Таллінні. Фотографія мого погруддя на Т-34 з параду тоді облетіла багато передовиць радянських газет.
По завершенню війни капітан Іван Бабак продовжив військову службу, закінчив академію бронетанкових військ. Довелось служити в різних військових округах. Разом з двома доньками та дружиною змінили 10 гарнізонів та 20 квартир. Довелось послужити у Забайкаллі, на Далекому Сході, в Німеччині, в Сирії. У запас Іван Бабак звільнився після 34 календарних років військової служби з посади заступника командира 17 мотострілецької дивізії з озброєння.
92-річний генерал переконаний, що найголовніше у житті офіцера – бути класним спеціалістом – професіоналом у свої справі, бути кращим із кращих. Іван Іванович пишається тим, що усе життя любив важку гусеничну техніку, а саме свій рідний Т-34-85. Високе звання “майстер водіння танку”, яке він здобув під час одного з міжокружних змагань, він підтвердив за рік до звільнення у запас.
Крім того, як педагог за першою освітою, Іван Іванович має літературний хист, і виклав свою хронологію участі, свою історію у Великій Вітчизняній у книзі “С уважением к прожитому”, де розповів про війну реалістично, так, що бере за душу. Ні жалю, ні лірики, ні справжнього колоритного слова. Окрім писаних свідчень, частина видання – чорно-білі світлини, на котрих – обличчя героїв, з якими його звела війна, фото дружини, заради якої, певно, вижив.
Ще Іван Бабак є самобутнім художником, у творчому доробку якого нині майже дві сотні картин маслом, більшість з яких дарував і дарує друзям, близьким. Є вони нині у США, Канаді, багато прикрашають квартири друзів у Москві, Омську, Києві, доньки Наталі у Харкові…
Фронтовику дуже приємно, що про нього та його побратимів згадують не лише на свята.
– Нас постійно кличуть до шкіл, у коледжі, інститути та академії, – каже Іван Бабак. – Нам є що розповісти підростаючому поколінню. Вони переймають наші знання, нашу стійкість і це відображається в подіях на сході. Розповідаємо про героїзм та високий патріотизм наших воїнів. Ви знаєте, в період війни ми щоденно втрачали до 20 тисяч воїнів, за годину біля 800, а за одну хвилину у 13 людей обривалося життя. Командир взводу на фронті в окопах виживав всього лише в середньому тиждень, командир стрілецької роти – 2 тижні, танкіст у бій ходив в середньому 2 рази. З фронту не повернулося понад 1 мільйон офіцерів, це переважно молодші офіцери.
Така важка арифметика ВВВ. Слава нашим воїнам та вічна пам’ять тим, хто віддав своє життя за звільнення нашої Батьківщини від гітлерівської черні.