Серед тисяч добровольців, які не вагаючись визвалися на боротьбу з ворогом у далекому 1941 році, була й сімнадцятирічна Віра Василівна Муригіна. Разом із своїм 55 окремим полком зв’язку пройшла усю війну, дійшла до Берліна, була учасницею визволення від окупантів Рівного.
Її в обласному центрі ще називають жінка-легенда. Віра Василівна – одна із тих кількох ветеранів-визволителів Рівного, які ще є серед нас.
Віра Муригіна у липні 1941-го вступила до школи радистів. Протягом експрес-тримісячного курсу зв’язківок вдень і вночі привчали до фронтових умов. У лісі поблизу станції Ртищів курсантки самі викопали та обладнали землянки, в яких жили і навчалися три місяці без світла і води…
Віра Муригіна з успіхом закінчила курс і завдяки гострому слуху стала першокласним спеціалістом. Її відправили на оборону Москви, де молодого фахівця розприділили служити в 55-й окремий полк зв’язку 13-ї армії.
– Радист на фронті потрібен як повітря, щоб не переривався зв’язок, – говорить ветеран. – І не важливо, що навкруги вибухи, свист куль, смерть – радист завжди на посту. Я оптимісткою була все життя, і такою залишаюсь. Це допомагало вижити на війні, це допомагає жити й тепер.
Віра Муригіна пригадує, що їй доводилося бути не тільки радисткою, а й виконувати іншу складну роботу. Вона маскувала техніку, перев’язувала хворих, розчищала завали, куховарила, прала…
– Мені власноруч доводилося рити аппарель, потім туди заганяли техніку, щоб тільки “хвіст стирчав”, – розповідає Віра Муригіна. – А бувало, з ранку до ночі чистимо картоплю, і тут чуємо, як брязнув ножик, що випав з руки. Тоді прокинешся, й знову до роботи.
Жінки несли службу на рівні з чоловіками, і виконували важку, далеко не жіночу роботу. Найбільше, згадує Віра Василівна, дошкуляли морози, адже одного разу вона обморозила ноги. Лікарі спиртом відтирали, і навіть змусили дівчину випити горілки. А ноги требу було берегти, як зіницю ока, бо полк пересувався лише пішки. Для користування військовослужбовців була тільки одна підвода, на яку дозволялося покласти тільки обмундирування і речові мішки. От так аж до Берліна пішки дійшли.
Однією з найприємніших згадок тих днів для Віри Муригіної є той час, коли з’єднання та частини 13-ї армії були перекинуті на місто Рівне. Входили до обласного центру зі сторони нинішнього льонокомбінату. Через морози солдатам дали валянки, але такі великі, що в один можна було всунути дві ноги.
У Рівному Віра зустріла майбутнього чоловіка. З військовою частиною осіла в місті, народила доньок Наталію та Ірину. Сьогодні у Віри Василівни вже троє внуків та чотири правнуки.
– Мабуть, не дарма я пройшла усю війну і вижила, – говорить ветеран.