Життя — наче струмок, який постійно пробиває собі дорогу крізь перешкоди, що трапляються на його шляху. Для одних людей цей шлях доволі простий, для інших — сповнений випробувань. Дехто здається, а хтось, хоч там що, йде до кінця.
Початок життєвого шляху для Миколи Тимофійовича Невпряги, як і для багатьох його однолітків, які народилися у двадцяті роки минулого століття, пролягав крізь терню.
…Родина Невпрягів у селі Новгородка, що на Кіровоградщині, вважалася заможною. Велике господарство, 10 гектарів землі. Тож коли почалася колективізація, їх одразу зарахували до куркулів.
— Я добре пам’ятаю той день, коли нас вперше прийшли розкуркулювати, — пригадує Микола Тимофійович. — Всіх вигнали з хати, з льоху почали витягувати буряки та картоплю. Схопивши один буряк, я потягнув його вбік. Не встиг зробити і кілька кроків, як відчув сильний удар, який відірвав мене від землі. Потім такі рейди стали звичними. Щоб якось вижити, ми бігали на край села, де збирали залишки сої, трохи обсмажували та їли її. А одного вечора батько сказав, що нам потрібно йти шукати кращу долю, і ми вирушили в мандри. У Довгинцевому мама познайомилася з єврейською родиною, яка запропонувала нам осісти в селищі Красіно, що поблизу Кривого Рогу.
Життя родини на новому місті потроху входило у звичне русло. Після закінчення семи класів Миколу направляють до Дніпродзержинського ремісничого училища, де його застав початок війни.
— Коли почули оголошення по радіо про вороже вторгнення, ми не могли в це повірити. Всі були впевнені, що війна швидко закінчиться і хвилюватися нічого. Але згодом почалася евакуація підприємств та бомбардування міста, — розповідає ветеран.
Після визволення міста від фашистських загарбників Микола Невпряга добровільно вступає до лав Червоної армії та стає вояком 131-ї бригади морської піхоти. Щоправда, юнакові так і не судилося одягнути безкозирку. Несподівано його разом з товаришами відправляють до 1077-го стрілецького полку 316-ї Темрюцької Червонопрапорної стрілецької дивізії 46-ї армії 2-го Українського фронту.
Не минуло і місяця, як червоноармієць Невпряга прийняв своє перше бойове хрещення. Солдатські дороги вели його далі на Захід. Незабаром на його грудях засяяла і перша нагорода. За бойові дії на річці Прут та Сірет його відзначили медаллю «За бойові заслуги».
— Під час тих боїв серед солдатів ходила приказка: «Коли руські на Прут, то німці — на Сірет», — посміхаючись пригадує Микола Тимофійович. — А зупинилися ми аж у Раві-Руській для переформування. Багато там моїх однополчан у братській могилі поховано. Думали, що на цьому й війні кінець. Але, як з’ясувалося згодом, нас чекала Європа.
У листопаді 1944 року радянські війська підійшли до Дунаю. Зимове форсування найбільшої водної артерії Європи було нелегким, адже її ширина 800 метрів, глибина 8–10, швидкість течії — 5–10 метрів на секунду, протилежний берег високий, добре укріплений.
Ось як про це розповідає Микола Тимофійович: «Для переправи через Дунай створили спеціальну групу. У ніч на 5 грудня ми на човні з кабелем зв’язку вирушили на протилежний берег. За якихось 30–40 метрів до нього човен натрапив на міну. Я прив’язав кабель до руки і витяг його на обледенілий берег. Та от лихо — штатний телефон у дерев’яному корпусі намокнув і не працював. Як же координувати артилерійський вогонь і висадку основних сил дивізії? А тут і гітлерівці активізувалися, намагаючись скинути нас із плацдарму. Ми пішли на прорив, подолавши урвистий берег. Увірвалися до ворожої траншеї. Побачили кабель зв’язку й по ньому підійшли до бліндажа. Я кинув туди гранату, коли дим осів, витягнув телефон. Приєднав «позичений» апарат до нашого кабелю і повідомив на східний берег, що плацдарм готовий до прийому військ. У цей час запрацювали ворожі міномети, батарея яких сховалася під прикриттям дамби. Необхідно було їх знищити. Фашисти затято опиралися. По нашому флангу вдарив кулемет. Комбат мені каже: «Миколо, давай бігом, з’ясуй там обстановку!». Прибіг, дивлюсь, а наші бійці поранені. Кажу: «Хлопці, прикрийте вогнем, я спробую підібратися до кулемета». А кулемет їхній, МГ-34, не дає голови підняти. Підповз я на коротку відстань й кинув гранату, а потім розвернув цей кулемет і… по ворогу з його ж зброї. Бої були запеклі. Фашисти неодноразово намагалися скинути нас у Дунай. Чесно кажучи, я навіть не пам’ятаю, як на мені форма висохла після нічного купання».
Група десантників, яка закріпилась на невеликій висоті, відбила 16 контратак ворожих танків і піхоти. У цьому бою бійці знищили кілька танків і 2 бронетранспортери, 5 станкових і 12 ручних кулеметів, два шестиствольні міномети, понад 550 гітлерівців. Вони не лише вистояли, а до опівдня змогли розширити плацдарм до півтора кілометра та забезпечити форсування основних сил дивізії.
За успішне форсування Дунаю дивізії була оголошена подяка. 1077-й полк нагороджений орденом Богдана Хмельницького, а дванадцятьом воїнам, які особливо відзначилися в бою, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них був і Микола Невпряга.
А потім були кровопролитні бої за Будапешт. Майже кожен будинок у місті був перетворений на фортецю.
— Фашисти налагодили забезпечення блокованих військ з повітря, — продовжує розповідь Микола Тимофійович. — Вночі з літаків їм скидали продовольство та боєприпаси. Одного разу мою увагу привернули спалахи ліхтаря. Підібравшись ближче, я побачив ворожого коригувальника, який подавав сигнал літакам підтримки. Звісно, довелось у нього той ліхтарик «позичити». А вже наступної ночі, коли почувся гуркіт літаків, ми їм почали сигналити, і за кілька хвилин на наші позиції на парашутах спустилися тюки з провізією та боєприпасами. Це значно збагатило наш армійський раціон…
Після чергового поранення прибув до частини, де на мене очікував приємний сюрприз. До намету вбіг мій товариш — телефоніст Іван Коваленко, і з порога сказав, щоб я та командир батальйону Олександр Косіцин терміново прибули до штабу дивізії. В штабі нас зустрів полковник Бахтен. Оглянувши з ніг до голови, наказав нам йти за ним. Зайшли до кімнати, де вже було з п’ятдесят штабних працівників, й одразу настала мертва тиша. Відкривши теку, полковник Бахтен гучним голосом почав читати: «Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронтах боротьби з німецькими загарбниками, виявлені при цьому героїзм і відвагу, червоноармійцеві Невпрязі Миколі Тимофійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№4879)». У ті хвилини мені здалося, що навіть волосся на моїй голові дибки стало. Повернувшись до частини, ми звісно, обмили нагороди з товаришами.
Але війна тривала. І тоді ще ніхто не знав, що до її закінчення залишилося трохи більше ніж місяць.
— Перемогу я зустрів на австрійсько-німецькому кордоні. Ввечері на ганок штабу вибігла дружина комбата й каже: «Хлопці, війна закінчилася». Ми одразу і не зрозуміли. За нею на вулицю вибіг наш радист, несамовито вигукуючи: «Війна закінчилася! Війна закінчилася!» А за хвилину по радіо диктор Левітан повідомив на увесь світ: «Увага! Увага! Говорить Москва. Перемога!», що тут почалося — поцілунки, постріли. Я тоді спіймав себе на думці — невже вижив? — пригадує Микола Невпряга.
А згодом довелося Миколі Тимофійовичу і з союзниками поспілкуватися. На офіційному банкеті на честь перемоги, так би мовити, й чарку випив, й подарунок отримав — мотоцикл Harley Davidson.
— Вперше з союзниками я зустрівся, коли командир полку відправив мене з пакетом до них, — знову поринає у спогади ветеран. — Передавши їм пакет, тихенько сів у куточку, чекаючи на відповідь. А союзники на стіл переді мною поставили пляшку віскі, содової та тарілку картоплі фрі, я її тоді вперше скуштував. Поки чекав відповідь, я з тією картопелькою практично пляшку віскі й випив. Отримавши пакет, сів на мотоцикл та помчав. А за декілька днів командир полку мене запитує.
— Тимофійовичу, а що ти в американців накоїв?
— Та нічого, отримав пакет, а що сталося? — розгубився я.
— Американці у мене про тебе розпитували, — продовжив командир.
— А що питали? — зацікавився я.
— Та кажуть, приїхав солдат з пакетом, випив пляшку віскі, отримав пакет, застрибнув на мотоцикл та поїхав, — засміявшись, відповів командир.
— Були і неприємні моменти з союзником, — продовжує Микола Тимофійович. — Одного разу вони захотіли перевірити нашу бойову готовність та випустили по наших позиціях кілька снарядів. Командування прийняло рішення у відповідь — влаштувало їм артилерійський 45-хвилинний обстріл. Згодом ми поїхали подивитися, що трапилося з позиціями союзників після нашого обстрілу, а там — американці, втікаючи, залишили і зброю, і техніку.
Микола Тимофійович у званні гвардії старшини демобілізувався у 1951 році. Понад чверть століття працював директором піонерського табору на Дніпропетровщині, до 2011 року очолював Новомосковську районну ветеранську організацію. Він — почесний громадянин міста Новомосковськ, де мешкає й нині.
Варто зазначити, що з нагоди Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війн, голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації Валентин Резніченко вручив Герою Радянського союзу Миколі Невпрязі Вітальний лист із 70-ю річницею Перемоги від Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України Петра Порошенка. Також привітання одержав Кавалер орденів Слави 3-х ступенів та 4-х медалей «За відвагу» Іван Сиворакша. Обидва герої отримали цінні подарунки.
«Ви належите до легендарної когорти оборонців рідної землі, визволителів європейських народів від нацистського поневолення.
Ваші мужність у жорстоких боях з ворогом, копітка праця у роки повоєнної відбудови здобули всенародне визнання й повагу співвітчизників.
Низький Вам уклін і безмежна вдячність за величний подвиг заради майбутніх поколінь», – йдеться у вітальному листі.

Аркадій Радківський,
“Народна армія”