В останньому на сьогоднішній день романі Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» було 111 міст. Серед них і Харків:

«Судячи з ландшафтів, саме тут мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія… Харків — це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає».

Днями Юрій Андрухович разом з польським гуртом Karbido презентував в Харкові альбом Atlas Estremo. В ньому тринадцять пісень, кожна з яких про окреме місто. З кожною наступною піснею слухач рухається все далі на схід — така собі музична подорож. Східноукраїнський тур з презентацією нового музично-літературного проекту почався з Харкова. 

Маючи нагоду, «МедіаПорт» спитав «патріарха сучасної української прози», яким йому уявляється місто. Про Харків минулий і теперішній — Юрій Андрухович.

***

Вперше в Харкові я опинився вже після Радянського Союзу, тобто місто я почав відвідувати вже в зрілому віці. Я тоді вже був знайомий з Сергієм Жаданом, і він запросив мене на один з перших літературних фестивалів, який він організовував — «Червона фіра». Це був 1994 рік.

В мене тоді була така особлива пригода, пов’язана з цим першим приїздом. Один з поетів «Червоної фіри» Ігор Пилипчук вихопив мене з фестивальної компанії і став мені показувати центральні місця, які було дуже важливо з першого разу побачити. Передусім, оскільки ми літератори, то це був будинок «Слово». 

Він звернув мою увагу на кватирку помешкання, де жив Хвильовий. Власне ця кватирка, була відкрита з його робочого кабінету, з якого і мав би пролунати цей постріл. Тому з першого разу про Харків в мене склались враження, як про місто, де можна дуже близько підійти до тієї автентики 30-х років, усіх тих катастроф. До велетенської культурної спадщини, яка в нас значною мірою невідома, недооцінена. Це була можливість пережити і відчути цю автентику на дотик.

Але, скажу, що я з великою неохотою їхав тоді в Харків. Здавалося, чого хорошого можна чекати? Якесь велике, типово радянське місто і навряд чи комусь там потрібні мої вірші. А виявилось, що дуже багатьом людям це дійсно потрібно. І самі виступи були досить успішні. Крім того, було багато таких моментів, які можна назвати за дзенівською термінологією, такими осяяннями.

Популяризувати Харків Курбаса-Хвильового мають, наприклад,  сучасні фільми, котрі ставали б блокбастерами і переносили нас в той час початку 30-х. Трошки цього з’явилося в «Поводирі», але там був лише відгомін міста. 

Кадр з трейлера до фільму «Поводир»

А якби зробити героєм фільму сам Харків, з усіма тими жертвами, Хвильовим та іншими… Мені здається, що все залежить від зусиль індивідуальних, я тільки в них і вірю.

Роль держави важлива, якщо вона на хвилі окремих індивідуальних успіхів зуміє ту тенденцію розгадати і підтримати. Але чекати від самої держави, поки якісь міністерства займуться популяризацією — намарне. Це залежить тільки від людей. Цей процес, як крапля по краплі — у нас достатньо стрибкоподібний розвиток. Нам здається, що нічого не змінюється, але в цей час ті краплі десь крапають, і потім ми раптом бачимо, що щось-таки кардинально змінилося.

В кінці серпня у Львові була письменницька зустріч, було шість німецьких письменників, шість — українських. І організатори з німецького боку запропонували, щоб така зустріч відбувалася щороку, але щоб це завжди було інше місто. І кандидатом номер один на наступне місце проведення був Харків.

Ніхто, не те що не сперечався — усі, з обох боків були абсолютно за. Серед цих німців були такі, які перш за все хочуть бачити Держпром. Вони кажуть, що в 20-ті роки дуже багато об’єднувало Харків з Берліном. В цих містах одночасно відбувалося багато аналогічних процесів, наприклад, в театральному мистецтві. І знову ми топчемося в цьому міфі 30-х років, але з іншого боку, це ж можна зробити брендом. 

Фото: Павел Иткин

Я б не казав, що для Харкова цього достатньо, але це одна з ліній. Просто треба постійно оновлювати прочитання 20-х та 30-х років. І знову ж таки, мають бути речі, які осучаснювали б ті часи. Речі, які б’ють в масову свідомість і змушують людей задуматись про те, що ми ж живемо в феноменальному місті.

Як маленький Дрогобич — насьогодні вирулює тільки тим, що там жив Бруно Шульц і там його вбили. Хоча Дрогобич теж не можна аж так ідеалізувати. Більшість людей там не розуміє, нащо потрібні ці фестивалі. Роблять насправді кілька відсотків активних людей. І це все з часом шириться, як концентричні кола, і вони охоплюють все більшу кількість цих пасивних. Все це еволюційні речі. Але уже багато залежить від пасіонарності одиниць.

В нас дуже заялозили тезу про мультикультурність заходу України. Але це існує в минулому. Тобто це мультикультурність кладовищ — можна побачити, що там були вірмени, німці, євреї, не кажучи вже про поляків. А Харків і сьогодні можна розглядати як європейське місто з ознаками мультикультурності. В людей з провінційним мисленням це викликає спротив — «понаїхали» і т.д. Треба говорити про них, як про людей, які прийшли збагачувати це місто своєю різноманітністю. 

Якщо говорити про сьогодення, то абсолютно важливий чинник — футбольний. Може, в «Металіста» зараз не найкращі часи, але ще рік-два тому вони були улюбленцями всієї країни. Вони створили для міста певний феномен, в сенсі, що довкола цього клубу зґуртувалась спільнота «ультрасів», які дуже вплинули на політичний вибір містян.

Зараз немає відчуття Харкова як прифронтового міста, але є таке усвідомлення. Ситуація ускладнюється ще тим, що це друге за величиною місто в нашій країні. І тому воно будь-якої хвилини може стати ціллю агресора. 

Читайте також — Євген Глібовицький: «Харків як символ української травми»; Оксана Забужко: «Культура під час війни», або троянди для Шевельова

Фото Катерини Переверзевої і з відкритих джерел.

This entry passed through the Full-Text RSS service – if this is your content and you’re reading it on someone else’s site, please read the FAQ at fivefilters.org/content-only/faq.php#publishers.