Мені неймовірно складно говорити про війну, не тому що я надто жалісно ставлюсь до людей. Ні, мої стосунки з людьми складніші за математичний аналіз. Звичайно, така хіппі як я, завжди із жалем ставиться до насильницької смерті, особливо якщо ці смерті у, майже, промислових масштабах. Але на мою думку це не найстрашніше у сьогоденній війні.

Ми говоримо, що людині, яка потерпала від горя під час воєнної служби, потрібна медична допомога психолога. Це те «апріорі», що не підлягає сумнівам. Але, така річ, психологічна допомога потрібна майже всім, хто пережив військові дії. Напевно, вони постраждалі навіть більше, ніж вояки: солдати знали, що можуть померти, бути поранені або покалічені – це їх робота. Цивільне населення це зазвичай така весела штука – вони у все намагаються впхнути носа, і страждають від цього. Це довічне сільськогосподарське знаряддя праці, яке не дає жити українцю з самого початку життя.

І от, постраждалі та натерпілі люди, які, на жаль, не вміють мати висновків з того, що сталось, ці люди, вони просто на очах стають одразу жорстокими та добрішими.

Найдивніша парадоксальність, яка колись мені зустрічалась – люди з неймовірною жорстокістю реагували на певних людей, які, скажімо, не входили до їх «племені», але готували їжу та чай просто серед вулиці. Для всіх. Обмежений альтруїзм. Я пам’ятаю, як складно було вигадати конструкцію, щоб смажити ці млинці просто на багатті. І пам’ятаю, як кожна людина намагалась допомогти жіночкам, які готували цю смакоту.

Дивовижно. Просто якесь перетворення на первіснообщинний стрій, коли все вирішує лише належність до окремої групи. В мене є дужа близька подруга, яка вважає, що людина, мавпа, яка стала людиною, ставши на ноги, перетворилась у той момент на істоту, значно вищу від тваринного світу. А я, судячи із цього діалогу, не те що антигуманістка, просто справжній Гітлер у спідниці, вважаю, що навіть наявність розуму, ох, якби він був у деяких верств населення нашої неньки, не робить людину настільки відмінною від тварин. З біологічної точки зору, ми такі ж тваринки, як мій кіт або бджола.

І у скрутних ситуаціях небезпеки для життя наше природне завжди перемагає усю мораль та принципи. Звичайно, потім ви можете вбиватися об стіни, що бажання жити перемогло ваші гуманістичні ідеї, але ваше перше бажання жити – не підводить ніколи, тому що воно основне.

Розумієте, є таке часто вживане кліше – «внутрішній світ людини». І як будь-яка мірка воно нічого не куштує, тому що повторюється де завгодно і коли – такі речі завжди втрачають свою привабливість, як заслухана пісня. Але якщо представити хоч на хвилину, що то є справді світ всередині нас – свій Всесвіт, де народжуються зірки та життя – то стає значно легше сприймати людей. Тому що у цьому світі ховаються всі наші страхи та кошмари, стереотипи та почуття до світу. Там є свої морські чудовиська та страшні дракони, які повинні жити лише там, у внутрішньому Всесвіті.

Бо коли трапляються якісь стресові події, людина починає мислити підсвідомо, оцім своїм світом. Отже на поверхню з’являються найтемніші актори п’єси «Людська свідомість»: всі ваші тролі, хобіти, що можуть врятувати світ, і кракени, що можуть його знищити.

У скрутний час все це підіймається назовні, і починає забирати владу над людиною. А отже, всі, хто є «чужинцями» серед своєї групи – можуть становити загрозу. Тому і реагують на них надто емоційно. Я була свідком такої ситуації, коли людину звинувачували хіба що не в діях, що розширюють Всесвіт. І знаєте, цю абсолютно не обґрунтовану та просто дурнувату думку підтримали майже всі. Це жахливо. Напевно, так виглядає ідеальний комунізм.

А що ці люди можуть зробити, якщо зібрати їх у більш великі групи? Ціла армія людей, яким війна подарувала це мілітаризоване божевілля. Але їх агресія – це механізм самозахисту, і лише.

І знаєте, я сиділа собі у темноті підвалу, поруч із павуками та комахами із тисячами ніг, які іноді бігали по стелі та стінах, і згадувала Кафку, взагалі книги, які треба прочитати, і які я вже прочитала. Та схильна до безпричинною меланхолії та філософствування, я думала про всі ці речі. Про цих людських динозаврів та принципи, про всі ці речі, які ламаються та б’ються, ніби кришталь о підлогу. І я зрозуміла.

Я не можу говорити про всі ідеї, яки робили революції та ворушили людей. Але я може сказати відносно ідеології, яка призвела нині до війни. Є такий вислів, що «людина має бути хоч раз ув’язнена за свої ідеї». Так от, ті думки, що заполонили голови людей на сході, завжди близькі до наївних речей про «все взять и поделить», вони не витримують війни. Це ідеологія одного пострілу. І це круто. Цей єдиний постріл повертає людині розуміння, що все у цьому світі надто кольорове, щоб малювати тільки чорним, навіть без білого.

Анастасія ҐНЕТ,
Лисичанськ