Ангеліно, ну як там твій челендж?(поспіхом)

Все прекрасно. Завдяки наявності однієї стипендії та відсутності роботи я віддала лише 20 грн. І то людина не хотіла брати. Чи важко це? Звісно, важко. Просинатися і чути зовсім іншу мову. Часто вже в університеті колеги нагадували мені самі – агов, любка, в тебе ж челендж. Вся сім’я російськомовна в мене. Тому повністю зануритися в атмосферу українськості не виходить.
Помітила за собою цікаві особливості. Я не можу жартувати українською мовою. Гумор завжди був моїм коником. Я грала в КВН, писала сценарії для шкільних постановок. Проте у моїй голові ці жарти народжувалися російською. А от так, на ходу, бути дотепною по-українські мені дуже важко. Адже відомо, що наявність почуття гумору є ідентифікатором інтелекту, освіченості, знання мови і культури. Десть тут ланцюжок в мене приривається.
Бар’єр у спілкуванні з тими людьми, які знають російськомовну мене. Соціальний тиск для мене, напевно, найтяжчий. Фрази а-ля «ну що ти випендрюєшся» або «чого раптом». Любі, по суті, начхати хто що скаже. Навіть ваші близькі. Серйозно. Це ж моє життя і моє рішення. Тим паче нічого немає погано в практиці мови, правда?
Що ще. Також труднощі виникають у спілкуванні. В школі я ніколи не відчувала бідність власної мови. Сміливо ходила на олімпіади, брала участь в літ. Конкурсах і вигравала. Тепер же, коли до мови намагаєшся ставитися професійно, то настільки прискіпуєшся до себе, що в результати виходить навпаки. Перегораєш, замикаєшся і починаєш говорити, мов іноземець. Не треба боятися власного мовлення. Говоріть. Не шукайте точних аналогів. Будьте креативні у власних неологізмах. Це допомагає. Ніхто не осудить.
Попереду ще половина челенджу. Побачимо, що буде далі.
П.С. Браслет, як на зло, порвався. Тому тепер контролюю себе сама.

Джерело