Напередодні другої річниці трагічних подій на Майдані ми публікуємо серію есеїв: спогадів, роздумів, особистих переживань Революції Гідності. Автори цих текстів — студенти молодших курсів Українського католицького університету та Львівської семінарії: майбутні богослови та священики. Їхні слова щирі та справжні — такі ж, якою була наша із вами революція.

Пригадую, немов то було вчора, перший раз, коли я прийшла на Євромайдан, де було близько тисячі людей, які під українськими стягами скандували: «Україна – це Європа!»… А тепер, коли бачиш у центрі міст і сіл фотографії загиблих Героїв, не віриться, що ціна волі, ціна демократії стала для кожного власною Хресною дорогою.

У мене довгий час виникало враження, що ці події в Києві й інших областях України є якимось сном, що це не може бути реальністю. Бо ж про пролиття крові за волю я до сьогодні читала в підручниках з історії чи дізнавалася з перегляду американських, а бува й російських, фільмів. Тому для дівчини, яка прожила 17 років мирного життя і яка в школі не раз чула про ветеранів чи дітей війни, про воїнів УПА, «що все те було в таких-то роках… мало такі-то наслідки…», – події в Україні стали шокуючими. Я певною мірою була не готовою, коли треба було зібратись із думками, мені не виходило, страх та відчай поглинали повністю. На тих емоціях часом хотілось бігти під ті самі кулі. І тут я зрозуміла, що мене не навчили, як бути, коли агресори завтра прийдуть до тебе, що робити тоді, коли, здавалось, нічого не діє. Добрим уроком стали для мене зустрічі в Українському католицькому університеті з проректором Мирославом Мариновичем, отцем-доктором ректором Богданом Прахом, Владикою Борисом Ґудзяком, на яких черпала інформацію не тільки для мого розуму, а й для серця. Я ніколи не забуду, як, приходячи на такі зустрічі, я не знала, що мені робити, що далі буде і хто, врешті-решт, каже правду. А виходячи, ставала впевненою, що все буде добре, бо інакше й бути не може.

Також ніколи не забуду поїздку до Києва, де я на власні очі змогла побачити місце подій, бо до того часу моя увага і час були прикуті до монітору комп’ютера. Я була дуже вражена столицею. Найбільше у мою пам’ять врізалися сліди крові, які так і залишились на стінах Жовтневого палацу, тортур, прострілені кулею снайпера дерева, щити… За весь час перебування в Києві я дуже змінила світогляд, в одну хвилину зрозуміла, що більше не можна залишатися таким, як ти був раніше, більше не можна повертатись у старій «одежі» і з тими самими звичками. Бо тебе, як нікого іншого, потребує Україна. У мені ще не було такої любові до Батьківщини, до її людей, як тоді, коли я стояла на одній із вулиць Києва. Я не знаю, де бралась та сила, де брався той дух, а ще любов… Саме любов ставала домінуючою.

Пригадую, як мій тато, відправляючись до Києва, підійшов до мене і промовив: «Слава Україні! Доню, все буде добре!». І пішов… А ще згадуються мені ті вечори, коли моя мама з сестрою від ікони не відходили. Так, припавши на коліна, вони молили Богородицю за всіх чоловіків, і за свого… А ще моя бабуся, яка для мене стала розрадою, бо разом ми і оплакували смерті, й молились.

Я не можу сказати, що під час Революції, була суспільно активною (на відміну від моїх радикально переконаних ровесників), адже певною мірою вбачала свою активність у покращенні знань, поліпшенні знання іноземної мови. Тому не завжди під гучні крики молодих радикалів я вибігала на вулицю і гнала на місцевий Майдан. Але хочу сказати, що кожен робив своє: хтось витягував з-під куль поранених, хтось молився, а хтось ішов на роботу і сумлінно її виконував, бо відчував, що тепер інакше робити її й не зможе. Не було серед мого оточення людей, байдужих до долі Євромайдану і цілої України. Як би там не було, я вважаю, що Майдан об’єднав і зміцнив Україну. Він доказав найперше самому собі й цілому світу, що ми не є рабами. А ще викрив, хто є хто.

Маю велику надію, що це стане для нас великим уроком.

Олександра Батицька,

студентка 1 курсу філософсько-богословського факультету УКУ

Джерело