Незалежно від того, яких успіхів досяг Девід Кемерон за шість років перебування при владі, він назавжди залишиться в нашій пам’яті як прем’єр-міністр, який вивів Англію з Європейського союзу.

Це дивна епітафія для політичного лідера, який одного разу присягнувся покінчити з антиєвропейськими настроями у своїй партії. Навряд чи він хотів залишитися в історії саме таким.

Пан Кемерон повернув Консервативну партію до влади після понад десятирічного перебування Торі на політичних задвірках і керує нею майже 11 років.

У новітній історії тільки граф Стенлі Болдвін, леді Тетчер і сер Вінстон Черчилль обіймали цю посаду довше, ніж він.

Коли в 2005 році пан Кемерон увірвався на політичну сцену, перемігши своїх більш відомих суперників у боротьбі за лідерство в партії, він хотів, щоб у ньому бачили новий тип консерватора – молодого, ліберально налаштованого, небайдужого до соціальних проблемам і, перш за все, сучасного.

За часів пана Кемерона у Консервативної партії не мало бути місця конфліктам щодо членства в Європейському союзі, що за старих лідерів отруювали політичну атмосферу і приводили партію на межу розвалу.

Замість цього у партії мав встановитися позитивний, оптимістичний, інклюзивний погляд на Британію. Пан Кемерон говорив про те, що хоче перетворити консерваторів на партію, що піклується про державну систему охорони здоров’я і навколишнього середовища, і прагне “ділити плоди економічного зростання” з незаможними.

“Прагматик і практик”

У 2008 році, коли вибухнула банківська криза, тон пана Кемерона змінився: соціальні реформи як і раніше були присутні у порядку денному, але тепер вони поєднувалися із традиційним консервативним акцентом на вирішенні бюджетних проблем шляхом скорочення витрат у соціальній сфері.

Він відмовлявся бачити протиріччя між цими двома завданнями і стверджував, що країна повинна вміти малими силами робити більше.

Пан Кемерон, який був прагматиком, що з підозрою ставиться до будь-якої ідеології, був завжди готовий підігнати свою позицію під віяння часу.

Саме ця гнучкість дозволяла йому формувати альянси зі своїми політичними опонентами. Найбільш наочний тому приклад – перший у Британії з часів Другої світової війни коаліційний уряд, сформований з лідером ліберал-демократів Ніком Клеггом.

Але ця його якість викликала недовіру до пана Кемерона з боку його ідеологічно заряджених колег-консерваторів, які намагалися зрозуміти, у чому, власне, полягають ідеали прем’єр-міністра.

Його привілейоване походження і виховання також було причиною неприязні з боку деяких колег по партії, які надавали перевагу лідерам на кшталт пані Тетчер і пані Мейджора, які закінчили державні школи і самостійно зробили свої кар’єри.

Пан Кемерон натомість був першим з початку 1960-х років лідером консерваторів, які закінчили Ітонський коледж – одну з найбільш привілейованих приватних шкіл Великобританії.

Привілеї

Родовід Кемерона можна простежити аж до Вільгельма IV. Це означає, що він є далеким родичем королеви Єлизавети Другої.

Він ніколи не робив секрету зі свого привілейованого походження. За його словами, він хотів би, щоб кожен мав такі ж переваги в житті.

Проблемою його привілейоване походження стало лише нещодавно, коли з’ясувалося, що його покійний батько Ієн був серед клієнтів панамської юридичної фірми Mossack Fonseca, що опинилася в центрі офшорного скандалу.

Пан Кемерон в результаті став першим в історії британським прем’єр-міністром, вимушеним опублікувати свою податкову декларацію.

Документи свідчать, що він отримав у подарунок від своєї матері 200 тисяч фунтів, які потенційно можуть йому дістатися без сплати податку на спадщину.

Пану Кемерону було боляче бачити, як у засобах масової інформації обговорюють його батька, про якого він завжди відгукувався із захопленням.

Ієн Кемерон, який помер у 2010 році, народився із сильно деформованими ногами, які йому в підсумку довелося ампутувати. Він також втратив зір на одне око. Але батько Девіда ніколи не вважав себе інвалідом і рідко на що-небудь скаржився.

Девід Кемерон каже, що у нього було щасливе дитинство, в якому “не було місця ниттю”.

Девід Кемерон у цитатах:

• Грудень 2005: “Я людина практична і прагматична. Я знаю, чого я хочу досягти, але я не прихильник якогось одного ідеологічного методу”.
• Серпень 2008 року: “Я маю намір в соціальній сфері бути таким само радикальним реформатором, яким Тетчер була в економіці”.
• Липень 2013 року: “Я підтримую одностатеві шлюби не попри те, що я консерватор, я підтримую одностатеві шлюби, тому що я консерватор”.
• Лютий 2015 року: “Сподіваюся, про мене скажуть, що я оптиміст, що я люблю життя і що зі мною весело. Але я також наполегливий у прагненні до того, у що вірю” (відповідаючи на питання про те, що про нього сказали б його друзі. – Ред).
• Травень 2015 року: “Ми будемо правити як партія єдиної нації, єдиного Сполученого Королівства. Це означає, що це відновлення (економіки. – Ред.) повинно досягти всіх частин країни – від півночі до півдня, від сходу до заходу”.

Біографія

Девід Кемерон народився 9 жовтня 1966 року в Лондоні, він був третьою дитиною в сім’ї, у якій було четверо дітей.

Перші три роки свого життя він провів у Кенсінгтоні і Челсі (центральні райони столиці), після чого його сім’я оселилася в колишньому будинку парафіяльного священика неподалік від міста Ньюбері у графстві Беркшир.

Мати Девіда Мері 30 років пропрацювала суддею. У 1980-х роках вона ухвалювала рішення у справі активістів екологічного руху, які протестували проти розміщення ядерної зброї на військовій базі в Беркширі і зокрема – у справі своєї сестри Свомпі, яка протестувала проти будівництва об’їзної дороги навколо Ньюбері.

У сім років Девіда відправили до привілейованої початкової школу Гітердаун, у якій вчилися, серед інших, члени королівської сім’ї – принц Едвард і принц Ендрю. Після її закінчення, за сімейною традицією, пан Кемерон вступив до Ітона.

Найяскравіша згадка про нього у шкільному журналі Ітонського коледжу – замітка про те, як молодий Девід Кемерон підвернув ногу, танцюючи під волинку під час шкільної поїздки до Рима.

Перед тим, як вступити до Оксфорда, протягом року він спочатку працював помічником члена парламенту від Консервативної партії Тіма Ратбона, а потім – експедиторому Гонконзі, звідки він повернувся додому на поїзді, проїхавши через Радянський Союз і Східну Європу.

В Оксфорді пан Кемерон не брав участі у студентських політичних рухах, оскільки, як каже його університетський друг Стів Ратбон, “він хотів добре провести час”.

Професор Вернон Богданор, який був його куратором в Оксфорді, називає пана Кемерона одним із найздібніших студентів за всі роки його роботи і зазначає, що його політичні погляди були “помірно і розумно консервативними”.

Девід був капітаном тенісної команди коледжу і членом елітарного Буллінгдонського клубу, відомого своїми гулянками і пияцтвом. Це був період, про який пан Кемерон не любив згодом говорити.

Пан Кемерон також регулярно уникав відповіді на питання про те, чи пробував він в університеті наркотики.

Початок кар’єри

Після закінчення університету він розмірковував про кар’єру у пресі або банківському секторі, але у підсумку відгукнувся на оголошення про набір до відділу досліджень Консервативної партії.

Як розповідають, у день, коли пан Кемерон мав пройти співбесіду, до центрального офісу Консервативної партії подзвонили з Букінгемського палацу.

Чоловік, який телефонував, ім’я якого не називають, сказав: “Як я розумію, ви зустрічаєтеся з Девідом Кемероном. Я зробив/ла все можливе, щоб відмовити його витрачати свій час на політику, але мені це не вдалося. Я дзвоню сказати вам, що ви зустрінетеся зі справді чудовим хлопцем”.

Пан Кемерон стверджує, що він не знав ані про сам дзвінок, ні про те, хто телефонував. Проте, його опоненти часто наводять цей приклад, щоб підкреслити привілейоване походження Девіда Кемерона.

Пан Кемерон у вільний час:

• Музика: Боб Ділан та інді-рок – Killers, Smiths, Radiohead і Pulp
• Книги: автобіографічний роман Роберта Грейвса “Попрощаємося з усім цим”, романтична трилогія “Сидр і Розі” Лоуренса Лі
• Фільми: “Лоуренс Аравійський”, “Хрещений батько”
• Телесеріали: “Гра престолів”, “Пуститися берега”, “Вбивство”
• Розваги: караоке і комп’ютерні ігри
• Спорт: теніс, снукер, біг. Любить дивитися крикет. Вболіває за футбольний клуб “Астон Вілла”, хоча під час передвиборної кампанії заплутався і сказав “Вест Гем”

Як дослідник, за розповідями, він був здібним і працьовитим співробітником, він працював в команді, яка готувала аналітичні записки для виступів у парламенті тодішнього прем’єра Джона Мейджора.

Там пан Кемерон познайомився із Джорджем Осборном, який став згодом міністром фінансів і найближчим політичним союзником.

На початку 1990-х років пан Кемерон вирішив балотуватися до парламенту, але розумів, що йому потрібен життєвий досвід за межами світу політики. Пысля недовгого перебування на посаді радника тодішнього міністра внутрішніх справ Майкла Говарда, він пішов працювати до телекомпанії Carlton.

Там він провів сім років на посаді голови відділу корпоративних зв’язків, подорожував світом із головою фірми Майклом Гріном, який відгукувався про нього як про людину, яка “підходить для ради директорів”.

У 2001 році він став членом парламенту, отримавши депутатський мандат від округу Вїтні в графстві Оксфордшир, який традиційно голосує за консерваторів, після того, як це місце звільнив Шон Вудвард, який перейшов до лейбористів.

Родина

Його теперішня дружина Саманта Кемерон, дочка сера Реджинальда Шеффілда, 8-го баронета, працювала креативним директором у фірмі дорогого канцелярського приладдя Smythson of Bond Street, серед клієнтів якої – Стела Маккартні, Кейт Мосс і Наомі Кемпбелл.

Пані Саманта має на щиколотці татуювання; вона вчилася у школі мистецтв у Брістолі, де, за її власними словами, грати у більярд її вчив відомий репер Трікі.

Познайомила Саманту і Девіда його сестра Клер, найкраща подруга Саманти, на вечірці у будинку сім’ї Кемеронів. Одружилися вони в 1996-му.

У них троє дітей – Ненсі, Артур і Флоренс. Їхня перша дитина Іван народилась із важкими відхиленнями і вимагала цілодобового догляду, вона померла у 2009 році.

Досвід догляду за Іваном, під час якого пан Кемерон бачив, з якою самовідданістю працюють лікарі у державній лікарні, за словами його друзів, розширив горизонти у свідомості майбутнього прем’єра. До цього, за словами друзів, він вів безхмарне життя, позбавлене проблем.

Після обрання до парламенту кар’єрний ріст пана Кемерона був стрімким, але коли він, будучи міністром освіти тіньового кабінету, почав боротьбу за крісло лідера партії, мало хто вірив у його успіх.

У цих перегонах він був четвертим – після Кена Кларка, Лієма Фокса і Девіда Девіса.

Однак після яскравого, не з папірця, виступу пана Кемерона на партійній конференції ставлення до нього в партійних колах змінилося.

У 43 роки Девід Кемерон став наймолодшим прем’єр-міністром Великої Британії після Роберта Банкса-Дженкінсона, 2-го графа Ліверпуля, який обійняв цю посаду у 1812 році.

Його міністр фінансів Джордж Осборн був ще молодшим. Пан Кемерон і пан Осборн стали настільки близькими союзниками, що виключені з ближнього кола критики називали їх одні словом: Кемборн.

Коаліційний уряд, який пан Кемерон сформував з Ніком Клеггом, функціонувало краще, ніж хтось міг очікувати.

На здивування для багатьох, а можливо і самого пана Кемерона, основною проблемою стало не управління коаліцією з ліберальними демократами, а контроль над все більш гучним і бунтівним правим крилом власної партії, яка терпіти не могло альянсу з лібдемами і почало агітувати за проведення референдуму щодо членства у ЄС.

У серпні 2013 року пан Кемерон зазнав серйозної поразки, що похитнула його авторитет. Він став першим британським прем’єр-міністром більш ніж за 100 років, який програв голосування щодо зовнішньополітичного питання.

Це сталося, коли десятки депутатів-консерваторів, об’єднавшись з лейбористами, проголосували проти його планів військової інтервенції у Сирії.

Шотландський референдум

Але, можливо, найсерйозніша криза за час його прем’єрства трапилась у вересні 2014 року, коли пану Кемерону довелося скасовувати свій виступ на засіданні парламенту і терміново від’їжджати до Шотландії.

Причиною стали опитування, які показали, що шотландці можуть проголосувати на референдумі за вихід зі Сполученого Королівства.

Після референдуму в розмові з мером Нью-Йорка Майклом Блумбергом пан Кемерон необережно кинув фразу про те, що королева “промуркотіла в трубку”, коли почула, що Шотландія проголосувала проти незалежності. Ці слова почули сторонні, і прем’єру довелося вибачатися перед Її Величністю.

Для деяких його дії під час шотландського референдуму, поступки націоналістам, на які він пішов в останню хвилину, стали свідченням того, що пан Кемерон починає працювати з повною віддачею лише тоді, коли здається, що все втрачено.

Девід Кемерон погодився провести референдум про незалежність Шотландії, бо вважав, що це вирішить питання раз і назавжди. Ця ж логіка керувала прем’єром, коли він у січні 2013 року пообіцяв провести референдум про членство в ЄС. Обидва цих рішення, кожне по-своєму, виявилися явними прорахунками.

Він пообіцяв провести референдум про членство в ЄС у період, коли консерватори поступалися своїми позиціями євроскептикам Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP), яких Кемерон колись легковажно списав з рахунків як “диваків і расистів, які маскуються”.

Завдяки обіцяному паном Кемероном референдуму Європа не була такою гострою темою на загальних виборах 2015 року, де UKIP отримала лише одне місце в парламенті.

Однак його медовий місяць після перемоги на виборах тривав недовго. Незабаром уряд зазнав кілька поразок в результаті невдоволення його рішеннями з боку своїх же депутатів-консерваторів. Один з таких прикладів – план Джорджа Осборна скоротити допомогу інвалідам, що викликав протести рядових репутатів.

Човникова дипломатія

Вирішивши провести цього літа референдум, пан Кемерон був змушений вдатися до човникової дипломатії у спробі укласти з лідерами Євросоюзу угоду, яка дозволила зберегти Британію у ЄС.

Але угода, якої він зміг досягти у Брюсселі, відкинули критики як таку, що не відповідає обіцянкам, які він давав, особливо щодо питання про свободу пересування громадян Європейського союзу.

Але пан Кемерон наполягав на тому, що скорочення соціальних допомог для приїжджих з ЄС, яке він вибив у лідерів Євросоюзу, допоможе узяти міграцію під контроль.

При цьому з людини, яка “не виключала жодних варіантів” в разі, якщо Брюссель не піде йому назустріч, він перетворився у палкого агітатора за членство Британії у ЄС.

Така метаморфоза виявилась надмірною для багатьох членів його партії, більшість яких хотіли виходу Британії з ЄС.

Незважаючи на те, що кілька місяців тому пан Кемерон привів їх до перемоги на виборах, вони не були налаштовані слухати настанови прем’єр-міністра.

Він був змушений дозволити міністрам на свій розсуд виступати на референдумі за або проти виходу з ЄС, хоча офіційно уряд був за те, щоб Британія лишалася членом Євросоюзу.

Колишній мер Лондона Борис Джонсон, який разом із паном Кемероном вчився у Ітонському коледжі і якого вже давно вважали претендентом на крісло прем’єра і лідера партії, завдав йому нищівного удару, приєднавшись до кампанії за вихід з ЄС.

Але ще більш болючим було те, що один з його найближчих друзів і сподвижників, міністр юстиції Майкл Гоув теж вирішив агітувати за “брекзит”.

Незважаючи на обіцянки цивілізованої дискусії, агітаційна кампанія перетворилася на жорстку громадянську війну у верхівці Консервативної партії, хоча саме цього пан Кемерон так прагнув уникнути протягом усієї своєї політичної кар’єри.

Він пообіцяв залишитися на посаді прем’єр-міністра незалежно від результату референдуму, однак і це виявилося нездійсненною надією.

Девід Кемерон зміг багато в чому переробити Консервативну партію. У парламенті стало більше консерваторів-жінок і представників меншин.

Він зміг привести партію до перемоги у 2005 році в ситуації, коли її позиції здавалися майже безнадійними.

Але пан Кемерон так і не зміг здобути перемогу над її впливовим правим крилом, яке з недовірою ставилося до його ліберальної моделі консерватизму і його елітарного, патриціанського стилю правління.

Саме ці причини, разом із його бажанням різко вирішити проблему ставлення до ЄС, в результаті його і згубили.

Let’s block ads! (Why?)

Джерело