Рішення Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії наприкінці березня цього року визнати лідера сербських радикалів Воїслава Шешеля невинуватим – стурбувало українців-русинів, зокрема тих, що постраждали від наслідків його політики.

Пан Шешель на початку дев’яностих років був лідером найсильнішої опозиційної партії у Сербії. Міжнародний трибунал звинувачував його у депортаціях цивільних, вбивствах, тортурах, знищенні та викраденні майна, залякуванні й підбурюванні до військових злочинів у Сербії, Хорватії та Боснії й Герцеговині.

Судовий процес проти іншого учасника політичних подій дев’яностих років, колишнього сербського президента Слободана Мілошевича так і не закінчили – він помер у тюрмі Гаазького трибуналу 2006 року, не дочекавшись вироку.

Українська діаспора на Балканах, яка два століття мешкає з обох берегів Дунаю – у Хорватії та Сербії – уважно стежить за судовими процесами та вироками Міжнародного трибуналу. Протягом дев’яностих років багато представників українства зазнали значних утисків та тортур з боку прихильників сербських націоналістів та радикалів.

У Сербії, зокрема в муніципалітеті міста Шид, зазначена низка випадків переслідування та залякування національних меншин, в тому числі і українців-русинів, яким найбільше погрожували депортаціями.

Деякі з них вирішили поділитися з ВВС Україна своїми спогадами про ці важкі роки їхнього життя, про які раніше неохоче розказували ЗМІ.

“Це політичний вирок”

Аніта Говля з міста Шид цієї весни занепокоєно дивилася по телевізору оприлюднення вироку лідеру сербських радикалів Воїславу Шешелю. Її сім’ю, як і інших представників національних меншин у цьому місті, протягом дев’яностих років шантажували прихильники його партії.

“Немає правди, це політичний вирок”, – було першим, що подумала пані Аніта, коли побачила вердикт про його звільнення.

“Виглядає, що ми все це нібито самі вигадали”, – додає вона розчаровано.

Пані Аніта, яка зараз працює в одній міжнародній гуманітарній організації, перед мікрофоном ВВС Україна стурбовано згадує, як на початку дев’яностих років на її будинку невідомі люди кілька разів виписали погрозливі написи – “Покидайте це місто”.

“До нас дзвонили по телефону та погрожували… Одного разу двоє озброєних чоловіків у чорних формах без ознак раптом увійшли до хати і почали її розглядати. Вони сказали, що їм подобається наш дім і що нам треба негайно з нього виселитися”, – згадує Аніта, якій тоді було 16 років.

Пані Аніта розповідає, що осіб, які тоді увірвалися до їхньої оселі, вона та її родина не раз бачили на місцевих мітингах радикальної партії у місті Шид.

Батько Аніти звернувся до поліції, але жодної реакції місцевої влади не було. Її сім’я все ж рішуче вирішила не поступатися на тиск, хоча чимало їхніх знайомих, зокрема хорватів, тоді залишили місто.

Шантаж її сім’ї тривав з 1991 по 1993 рік, доки між Сербією та Хорватією не запрацювало підписане перемир’я.

Написи на домах, дзвінки, погрози

Юліан Ковач на початку дев’яностих років працював директором державного югославського підприємства і був членом регіональної опозиційної партії міста Шид.

Пан Ковач каже, що в нього тоді було дуже багато неприємного досвіду і що це тривало майже до цих пір. Він розповідає, що про деякі деталі не розказував навіть членам своєї сім’ї.

Тиск на нього почали чинити у 1991 році, як він каже, представники місцевої влади Соціалістичної партії Сербії, яку очолював Слободан Мілошевич, а також місцеві представники Сербської радикальної партії, яку очолював Воїслав Шешель.

Спочатку його мобілізували в армію на війну у Хорватію, навіть попри те, що він тоді був високопосадовцем одного з найпотужніших місцевих держпідприємств.

Пану Ковачу також дзвонили по телефону і погрожували, щоб він з сім’єю виселився. Потім проти нього порушили кримінальну справу, яку закрили лише декілька років тому.

Юліан Ковач вважає, що усі ці проблеми в нього були через те, що він був на посаді, а також через те, що він був політично активним представником національної меншини.

“В одну мить я обернувся і побачив, що у місті Шид, де на правлячих державних позиціях та підприємствах до війни було десь 40% осіб несербського походження, у нових обставинах я залишився – один. Тоді зрозумів, чому на мене чиниться такий тиск, і сам 1992 року покинув правлячий пост”, – розказує у коментарі для ВВС Україна пан Ковач.

Так і Дюра Ждиняк перед розвалом Югославії також був успішним українцем-русином. За освітою пан Ждиняк – магістр фармацевтики, але вирішив займатися приватним бізнесом. Він серед перших у місті Шид у 1985 році відкрив свою графічну й друкарську фірму – у, як кажуть, золоті часи комуністичної Югославії.

Після введення багатопартійної системи у Сербії, пан Ждиняк відкрито не хотів підтримувати тодішні провідні партії Мілошевича та Шешеля.

Як каже чоловік, він у 1991 році дав заяву для інформатора однієї міжнародної правозахисної організації про ситуацію у сербському суспільстві, після чого в нього почалися проблеми.

Як і попереднім співрозмовникам, і пану Ждиняку на сімейному будинку писали погрозливі написи і дзвонили з вимогою виселитися. Його також мобілізували на війну в місто Вуковар у сусідній Хорватії, де тоді точилися найзапекліші бої.

Пан Ждиняк безуспішно вимагав захисту від тодішньої сербської влади.

Через тиск, в умовах війни, міжнародних санкцій та інфляції, дві його фірми не протрималися довго.

Пан Ждиняк каже, що представники української діаспори постраждали не лише у місті Шид, а й ті, що жили в сусідніх селах, як-от Бікич Дол, Беркасово та Бачинці.

По той бік Дунаю

Тим часом з іншого боку кордону ріки Дунай, у східній Хорватії, греко-католики українці-русини зазнали значно більших жертв. Більшість української діаспори тоді опинилася у складі самопроголошеної сепаратистської Республіки Сербської Країни.

Під час конфлікту в Хорватії, до того, як миротворці ООН взяли під контроль зруйновані війною райони, сербські воєнізовані угруповання вбили сотні та депортували тисячі цивільних несербського походження.

Серед депортованих було чимало українців-русинів.

Греко-католицька церква у Загребі оприлюднила дані, що на початку дев’яностих років понад 3 500 її парафіян опинилися втягнуті у збройний конфлікт.

Більше тисячі людей під тиском були змушені покинути свої домівки. Загинули тоді більше 150 українців-русинів, ще сотні отримали поранення.

Першим президентом Республіки Сербської Країни став Мілан Бабич, який 2006 року вчинив самогубство у камері Міжнародного трибуналу в Гаазі.

Другим президентом того сепаратистського краю з 1992 до 1994 року був Ґоран Хаджич, який зараз перебуває на волі у Сербії. Міжнародний трибунал у квітні цього року вирішив припинити суд над паном Хаджичем на “невизначений час” через поганий стан його здоров’я.

Let’s block ads! (Why?)

Джерело