У попередньому матеріалі я коротко описав, що зробив ворог, щоб у показовий псевдо-демократичний спосіб отримати на окупованих територіях бажані результати волевиявлення (передбачено Мінськими домовленостями):

96% за входження до РФ?

87% за окремий статус у складі Україні?

92% на підтримку вождя усіх часів та народів – В.Путіна?

98% за будь-який інший варіант, включно з референдумом щодо конституції незалежних ЛДНР?

Усі ці цифри є реальністю у контрольованій медіа-реальності націонал-популістської РФ. Крим це чи Донбас – значення немає. Кількість спостерігачів та місій ОБСЄ також не істотна. Результат волевиявлення наперед відомий навіть без звичних для України «каруселей», відкріпних талонів чи підробки протоколів, підкупу виборців гречкою/грошима, дитячими майданчиками та скриньками для лайна домашніх улюбленців.

Маніпуляція масовою свідомістю (а точніше колективним несвідомим) разом з підконтрольними режиму ЗМІ й «лідерами» громадської думки, здатні забезпечити потрібний результат улюбленому фюреру.

Рейтинги Тимошенко, Ляшка, Трампа, результати Brexit та Пол Манафорт цьому наочні свідчення.

Що протиставила цьому Україна?

Зроблю ремарку, що критика влади у надскладній ситуації нагадує побиття лежачого, тому я роблю зусилля для того, щоб не скотитися у “зраду”.

Насамперед, Україна все ще тримається та не здалася на милість агресора, що вже є проявом милості Божої та нашою заслугою.

Далі, вищезгаданий популізм – це наша улюблена національна забава. Факторами, що утримують нас від скочування до встановлення якоїсь форми диктатури (власної чи зовнішньої) є історична недовіра до влади (будь-якої); продажність національної еліти, яка через надмірну жадібність (важке радянське дитинство, залізні іграшки – ну, ви в курсі) продається відразу кільком хазяям, що створює ілюзію політичної боротьби; та власна присадибна ділянка чорнозему, як запорука виживання за будь-якої влади.

Тому симпатії українців як правило майже порівну поділені між кількома центрами впливу та власним городом. Сьогодні ми граємося в мирний процес, перевибори, боротьбу з сепаратизмом, євроінтеграцію та реформи одночасно. Є відчуття, що загралися кардинально. Маси налякані, збентежені та перезбуджені… На часі усвідомити усі загрози технологічних маніпуляцій та ввести на них мораторій. Бажано разом з фізичною ліквідацією агентів впливу РФ.

Далі, маніпулюючи на жахах зовнішньої агресії та спираючись на базовий високий рейтинг “миротворця” Президенту вдалося консолідувати доволі значний медіа-ресурс. Новостворений Мінстець – підконтрольна політична інституція, вже другий рік засвоює державні інформаційні канали, обмежений фінансовий ресурс та встановлює вишки й ретранслятори на контрольованих нами територіях. Мета зрозуміла – утримати контроль принаймні над власним інформаційним простором. Недоліком є те, що міністерство пропаганди, яке очолюється за політичною квотою, приречене використовувати державний ресурс на користь певної політичної сили. І бути об’єктом критики для адептів свободи слова та опозиції з цієї ж причини.

У червні 2016 року було створено Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, яке приречене бути хедлайнером за темою окупованих територій. Своєрідне Міністерство фантомної болі за втраченим, метою якого оголошено реінтеграцію окупованих територій невідомо в який спосіб (військово-дипломатичний, але без війни і з торгівлею з окупантами). Заступник міністра, наприклад, озвучив наступний механізм: припинення бойових дій (будемо слізно просити про це РФ), відновлення економічних контактів з захопленими територіями (бізнес as usual), повернення контролю над кордоном (очевидно, знову попросимо про це Росію), після цього – вибори і Царство Небеснеє і щось там про лева та ягня в одному хліві…

Оскільки повертати нам контроль над кордоном та територіями ніхто не збирається, єдиною очевидною метою створення Міністерства є бізнес as usual з Донбасом, Кримом та РФ. Оскільки це вигідно РФ (тягар соцвиплат на Донбасі повертається Україні, а РФ отримує скасування санкцій), Росія може справді тимчасово відмовитись від ескалації конфлікту у військовий спосіб. Це добре для заробітку, але є поразкою по суті.

Принагідно нагадаю, що кримінальну відповідальність за пособництво у фінансуванні тероризму та порушенні територіальної цілісності України ніхто ще не відміняв. Так, відповідно до ч.5 ст. 27 Кримінального кодексу України пособником є особа, яка, в тому числі, шляхом усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину виконавцями. За умови, що Захарченки і Плотницькі – терористи й злочинці, а податки в ЛДНР – це джерела їх фінансування, стає справді цікавою словесна та юридична еквілібристика щодо стимулювання торгівлі з терористами та сепаратистами. І, навіть якщо керувати міністерством вас поставив сам Президент, слід пам’ятати, що злочини проти основ національної безпеки не мають строку давності. Запитайте про це у Єфремова.

Разом з цим, два міністерства для артикуляції позиції щодо окупованих територій – це вагомий медійний ресурс і здобуток.

На виправдання такої позиції влади треба також сказати, що жодна політична сила в Україні чи світі ще не запропонувала рецепту повернення втрачених територій чи перемоги у відкритій війні з Росією.

У самих же окупованих територіях опозиційні, проукраїнські чи просто альтернативні думки чи матеріали не представлені в медіапросторі як явище. Тобто взагалі. І це факт.

На заваді стоїть:

Страх покарання.

Реальність репресій, які ніхто не приховує.

Відсутність чіткої та реалістичної позиції України щодо шляхів та засобів повернення контролю над окупованими територіями.

Економічні контакти ЛДНР та материкової України, які свідчать, що в самій Україні співпраця з окупантами вважається нормою.

Відсутність перспективи щодо зміни ситуації найближчими роками.

Локальні акції протесту на територіях, так званих,  “ЛДНР”, (мітинг підприємців у Горлівці 15 липня 2016, протести шахтарів у м.Селідово 2 липня 2016) також свідчать, що предметом незадоволення є, насамперед, відсутність засобів для існування (великі податки, загроза джерелам заробітку чи борги по платні), і аж ніяк не політичні вимоги.

Проте не слід відкидати можливість використання побутового протесту відносно незалежних від державного (російського) фінансування верств населення: підприємців та селян. Саме вони становлять більшість серед “човників” прифронтової торгівлі, які регулярно виїжджають за межі окупованих територій.

Окремим комунікаційним каналом залишаються переселенці з Донбасу та Криму. Як правило, вони залишають різні форми зв’язків з окупованими територіями:

• вахтовим методом доглядають власність, що залишилася за порєбріком;
• підтримують контакти з батьками;
• мають близьку особу, яка залишилися на окупованих територіях.

Завдяки існуючим механізмам державної підтримки переселенців (щомісячна адресна допомога внутрішньо переміщеним особам[1]),  останні вимушено контактують з бюрократичним апаратом України, що дозволяє отримувати актуальну та релевантну картину щодо соціального портрету ВПО, дозволяє чітко виокремити групи, які готові стати комунікаційним каналом з окупованими територіями.

Інтернет може розглядатися комунікаційним каналом з окупованими територіями, проте, як і у сфері традиційних ЗМІ, Україна програє РФ конкурентну боротьбу у створенні привабливого, емоційно насиченого розважального та інформаційного контенту. Окрім цього, підкреслимо, що у випадку реалізації вдалих локальних інформаційних заходів, як правило, спрацьовують механізми блокування користувачів соцмереж чи сайтів.

З огляду на зазначене підсумую, які інформаційні заходи є банальним плацебо (популістською імітацією боротьби) в інформаційній війні з Росією:

• спроби відновлення трансляції українських медіа на окуповані території;
• ставка на маркетингові інструменти просування українського контенту, за умов відсутності самого “товару” (реальних успіхів реформ та їх позитивних наслідків для громадян);
• інформаційні матеріали, розраховані на внутрішнього українського споживача, які намагаємося “продати” за порєбрік;
• прорив інформаційної блокади за рахунок використання Інтернет-каналів комунікації (соціальних мереж);
• формування міфу про те, що ось-ось Росія (її економіка чи режим) впаде і Донбас та Крим повернуться в Україну.

Думки про те, чим все-таки варто займатись в інформаційній війні, – у наступному матеріалі. 

Володимир Полевий,

провідний експерт з національної безпеки Інформаційно-аналітичного центру

[1] Постанова КМУ від 1 жовтня 2014 р. № 505 “Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг” http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/505-2014-%D0%BF

Джерело