Що надихає колишню активістку працювати в українському Парламенті, де вона щодня мусить боротися із застарілими корупційними моделями поведінки? Як може колишній власник бару заснувати незалежний культурний центр у промисловому місті Східної України всього за кілька місяців після бойових дій у ньому? Скільки ідентичностей мають українські емігранти в Берліні, якщо вони активно залучені в німецьке та українське суспільне й політичне життя?

VIDIA спільно з програмою UkraineLab розпочинає серію інтерв’ю з українськими активістами з різних сфер. Ці розмови записувалися в рамках Форуму українського громадянського суспільства «UkraineLab: Поліфонія активізму та дослідження європейськості».

Перша розмова – з юристкою, помічницею народного депутата у Верховній Раді Златою Симоненко. Вона поділилася своїм шляхом до юриспруденції, складнощами роботи для молодої жінки у Раді та тим, що для неї означає працювати для України.

Фото: з особистого архіву Злати Симоненко

Шлях до активізму

Я народилася в Маріуполі, місті, про яке мало хто знав до Революції гідності. Коли я навчалася у восьмому класі, батьки були вимушені переїхати до Києва. Це був 2004 рік, Помаранчева революція. Викликом для нашої сім’ї було те, що ніхто не хотів брати мене до школи, оскільки я розмовляла російською.

Чому я стала юристом? Моя сім’я взагалі не пов’язана ані з цією професією, ані з політичною сферою. Пам’ятаю, я виграла районні змагання з права, а потім – міські. І вирішила: це знак, я маю стати юристом.

Наступним викликом для мене став вступ до університету. Я подавала документи в сім чи вісім університетів у Києві, на юридичні факультети. Вступила до КНУ ім. Т. Шевченка на бюджетну форму навчання й закінчила університет з відзнакою, попри те, що всі мене переконували, що ані навчатися там, ані вступити до цього вишу неможливо. Всі казали, що я платила гроші, але я готова підтвердити свої знання. Я – людина, яка не сприймає будь-яких корупційних дій.

В університеті мене зацікавив дуже специфічний для дівчини предмет – кримінальний процес. Я бачила себе в прокуратурі чи правоохоронних органах. На 1-му курсі відкрила список «ТОП-50 юридичних компаній» і написала всім листа з проханням пройти практику влітку на волонтерських засадах. Після стажування мене запросили працювати в компанію. Тому на другому курсі я зранку йшла в університет, а після пар – на роботу. На 4-му курсі вже мала посаду повноцінного юриста, який представляє справи.

Навчаючись у магістратурі, я виграла студентський конкурс з написання законопроекту до Верховної Ради. Так я вперше потрапила до ВР. Це було до Революції гідності, у Раді – Партія регіонів. У мене стався шок, наче я потрапила в якийсь «ретроград»: дуже специфічні люди, ставлення було цілком «радянське».

З 28 листопада 2013 року я з друзями стояла на Майдані. Коли були вибори до Верховної ради, я знала, що хочу щось зробити для країни, відповідно до моїх знань. Мене запросили працювати помічницею Народного депутата в напрямку реформування правоохоронних органів. І досі я це роблю: з одного боку, працюю помічником адвоката і виконавчим директором юридичної компанії, а з іншого – помічником народного депутата від партії «Самопоміч» Олени Сотник. З 2014 року я брала участь у розробці законопроектів про поліцію, про Національну агенцію по запобіганню корупції – я була однією з тих, хто створювали все це власноруч.

Коли я прийшла до ВР у 2014 році, мені одразу сподобався факт, що між депутатом і помічником немає ставлення «ти – дурень, я розумний» або «я директор, а ти – мій раб». Натомість є лідер, а є люди, які готові йти за цією особою.

Я ніколи не уявляла іншої країни, де б хотіла жити, крім України. В мене було багато можливостей поїхати жити і до Європи, і до Америки. Але я дивлюся на Україну як на країну для своїх дітей. І якщо я хочу, щоб вони тут жили, я повинна щось змінити. Не щось – я бачу, що нам потрібно змінити, і як це зробити.

План на все

Основне – це тайм-менеджмент. Потрібно все планувати. Наприклад, у Верховній Раді потрібно опрацьовувати дуже великий обсяг інформації за день чи два. Кожен законопроект – це 30 – 40 сторінок, які потрібно прочитати, проаналізувати, щось змінити. Буває дуже важко, особливо в пленарні тижні: лягаю о третій, встаю о шостій.

Мене надихає, що я бачу результат. Коли я бачу, що мої пропозиції та правки приймають, коли щось змінюється моїми силами, то починаю працювати ще більше. Я кажу: роби те, що ти можеш зробити, а все інше прийде під час роботи.

В Маріуполі, де я народилася, є три великі заводи. Кожного дня люди встають о 4 ранку і йдуть працювати. 75 % мешканців Маріуполя працюють на цих заводах, і кожного дня, йдучи до школи, я бачила, як люди прямують на роботу. Не знаю жодної родини, де хтось би не працював на заводах.

У той же час я бачила, що в місті є виразна соціальна нерівність. Є клас людей, які не отримують за свою працю тієї фінансової винагороди, на яку заслуговують. І є ті, хто працює не так важко, але винагороду отримує високу. Ця соціальна несправедливість завжди штовхає мене зробити так, щоб не було олігархів, як у нас прийнято, і дуже бідних. Повинен бути середній клас.

Міні-хіпстер у Раді

Я обрала сферу кримінальної юстиції, де жінку, тим паче, молоду дівчину взагалі не сприймають. Так само було й у ВР. Тебе починають сприймати, коли ти можеш довести, що щось знаєш, що твої ідеї можна реалізувати.

В нас була робоча група з розробки законопроекту Національної поліції. З 15 осіб я була єдиною жінкою. Пам’ятаю, прийшла – мені 23 роки, виглядаю як «міні-хіпстер» – і почала розказувати про те, що нам потрібно взяти принцип Польщі і Німеччини, що інша модель поліції не спрацює в Україні.  Спершу мені сказали: «Ти тут посидь, дівчино, зафіксуй усе, а потім будеш щось комусь розказувати». Але я відповіла: «Зачекайте. Можливо, я ніколи не працювала в міліції, але я працювала з іншого боку, маю досвід роботи. В нас був справжній батл. З представником однієї партії ми не розмовляли місяць, оскільки він казав: «Дівчино, створювати правоохоронні органи – це не жіноча справа». Потім була ситуація, коли потрібно було читати директиви ЄС, а ніхто не розмовляє англійською – і тоді ти показуєш, що знаєш ще щось.  Так крок за кроком формується бачення, що це також і жіноча справа.

Наступний виклик полягав у тому, що я з Маріуполя. Мені радили не казати, звідки я. Але це моє місто, і зараз це одне зі стратегічних міст Донецької області, де люди показали, що бачать себе в складі України. Це важливо – не боятися сказати.

Мої батьки говорили: Злато, ти не зможеш вступити до університету Шевченка, тому що там високий рівень корупції, там навчаються діти прокурорів… А я завжди кажу, що потрібно ризикувати. Не боятися зробити щось, що відрізняється від думки багатьох. Мені так багато людей радили не йти на юридичний, не вступати в Шевченка, не обирати кримінальну юстицію, не йти до ВР… Але коли ти ризикуєш, то бачиш результат і вплив своєї діяльності на державу.

Помилки

Я вірю в людей і не вірю в теорії економіки, науку тощо. Коли я прийшла до ВР після Революції гідності, я думала, що всі депутати зараз сядуть – і ми будемо працювати на благо держави й кожної особи, адже ми пройшли такий шлях, іде війна, є багато жертв. Це була моя помилка, бо виявилося, що довіряти можна 5 – 7 особам. Це був важкий період, коли ти розумієш, що не всі хочуть змін, не всі бачать країну розвинутою проєвропейською державою. Багато хто прийшов із власних амбіцій та інтересів.

Моєю помилкою було бачити людей кращими, ніж вони є. Але це допомогло мені побачити тих, хто щодня багато працює, щоб зробити щось не для себе, а для багатьох.

Найбільша цінність – людське життя

Найбільша цінність, я вважаю, – це людське життя. На сьогодні вже стільки людей загинули, що не можна сказати: мене щось демотивує, я не хочу чогось робити, бо в мене немає натхнення. Потрібно працювати, працювати й працювати. Якщо хтось не хоче – це його вибір. Але якщо я можу, то мушу. Коли мені важко, коли відчуваю, що в мене ось-ось дах поїде, я кажу: стоп, хтось у АТО, і йому значно важче, ніж мені тут.

Мене надихає, коли кажеш в іншій країні «Я з України» й тебе впізнають як громадянку країни, яка провела Революцію гідності. Я зустріла якось дівчину з Америки, яка зробила собі татуювання у вигляді герба України. Вона пояснила це так, що герб України для неї є знаком свободи. Мене такі речі надихають. Надихають волонтери. Деколи хочеться кинути все й поїхати працювати з ними. Але я розумію, що кожен повинен обрати свій напрямок і кожного дня працювати в ньому.

Я хочу, щоб мої діти жили в кращій країні, в європейській державі. Я дивлюся на Україну як на землю для своїх дітей. Вважаю, що в душі кожен з нас – українець. Бути українцем – це не означає одягнути вишиванку й розмовляти українською. Це їхати до Німеччини й сумувати за Україною, набиратися досвіду й знань – повертатися, щоб робити тут щось на державному чи локальному рівні. Це знати, що не хочеш переїздити до іншої країни.

А якщо ти вважаєш себе українцем, то повинен щось змінити. Мене це надихає і я кожного дня працюю і працюватиму, доки в мене будуть сили й знання і доки бачитиму результат. Це моя позиція в житті: якщо ти можеш щось зробити, ти повинен. Краще зробити й жалкувати, аніж жалкувати, що не зробив.

 

UkraineLab – це міждисциплінарна платформа для ефективного мережування та міжсекторного співробітництва для агентів змін, які працюють над проектами інноваційного розвитку в і для України. Це мозковий центр, де можуть народжуватися візії та інновації для громадянського суспільства та культури, так само як і діючий центр, де ці ідеї можуть одразу випробовуватись на практиці та трасформуватися в реальні партнерства.

У 2015 році в рамках пілотного року UkraineLab було проведено 2 форуми для близько 110 агентів змін з України та Європи, в рамках яких працювали над інноваційними та міждисциплінарними підходами міжсекторального співробітництва, розвитком візій для громадянського сектора та культури в Україні. У 2016 році програма складається з двох форумів: UkraineLab: Розвиток громад та локальні ініціативи в (пост)кризових регіонах (квітень 2016, Краматорськ та Слов’янськ) та UkraineLab: поліфонія активізму та дослідження європейськості (Берлін).

Організатори: Програма UkraineLab з українського боку реалізується громадською організацією «Інша Освіта», яка працює по всій території Україні з 2010 року та займається менеджментом якості неформальної освіти та освіти дорослих. Партнером форуму з німецького боку є спілка МіtОst, яка 15 років поспіль розвиває різноманітну та відкриту мережу Центральної, Східної та Південної Європи зі своїми східними сусідами. MitOst реалізує проекти, які сприяють розвитку культурного обміну та громадянської активності, та є наразі дахом для багатьох міжнародних довготермінових програм за цими напрямками.

 

Світлана Ославська, спеціально для VIDIA

Джерело