Продовжуємо спільну з програмою UkraineLab серію інтерв’ю з українськими активістами. У цій розмові спілкуємося з музикантом з Києва Костянтином Почтарем, учасником гурту 5 Vymir та сольного проекту Postman. Костянтин розповідає про еволюцію гурту 5 Vymir від шкільних концертів до запису першого альбому, для чого пише колонки до журналу Cosmopolitan і чому покинув стабільну роботу й цілком присвятив себе музиці.

Фото: із особистого архіву Костянтина Почтаря

Лихі 90-ті та The Beatles

Я народився в Києві за кілька місяців до розвалу Радянського Союзу в сім’ї інженерів. Мама вийшла в декрет, а тато теж втратив роботу невдовзі після того, як я народився. І я жив у таких «лихих дев’яностих» у родині радянських інтелігентів. Попри труднощі, з якими стикалася родина, батьки вважали, що найважливішим у житті є освіта. Тому я пішов до дитячого садка, що займався посиленою інтелектуальною підготовкою дітей. У чотири роки я вже міг трошки говорити англійською.

Я вступив до гімназії східних мов № 1. Батьки хотіли, щоб я вчився в гімназії, а не звичайній школі. Щоб я міг вступити туди, татові довелося зробити ремонт в коридорі, бо на тестах мене завалили. Тест полягав у тому, що дітям показували картинки й казали назви тварин китайською мовою, потім перетасовували картинки, й треба було повторити назви. На десять картинок мені дали 15 секунд.

Але я щасливий, що вступив до цієї гімназії. Коли порівняти з іншими, там було доволі ліберально і більш по-європейськи, ніж у інших навчальних закладах.

В 11 років я почув The Beatles. Моя мама тоді відвідувала курси англійської, і на касеті з аудіозаняттями я почув пісню Yesterday. І зрозумів, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Я слухав цей трек на касеті по 30 разів на день.

Удруге моє життя змінилося, коли в підземному переході я купив касету The Beatles. Це одна з найвизначніших подій в моєму житті. Тоді я зрозумів, що хочу стати музикантом.

Тато показав мені перші акорди на гітарі. Протягом року я пробував учитись сам, купував книжки, а потім вступив до музичної школи. Її закінчив, хоч це й доволі безглузда штука.

13 років разом

З моїм однокласником і найкращим другом Вадіком, який грав у музичній школі на баяні і самостійно опановував клавіші, ми почали пробувати щось грати разом. Нам було років 11 – 12. Вмикали фонограму на синтезаторі, придумували слова та записували ці пісні на касету. Потім до нас приєднався наш однокласник Рома. Так утворився гурт 5 Vymir. Відтоді ми разом уже 13 років.

Перші концерти групи проходили в гімназії та інших школах в нашому районі. Одна з них – інтернат для дітей із ДЦП. Це дуже дивний досвід. Ми не вбачали в цьому жодної місії. Нам було по 15 років, і я гадаю, ми не усвідомлювали, що робили. Це була просто школа, розташована навпроти. Думаю, окрім нас, там ніхто ніколи не грав рок-концертів.

Фото: із особистого архіву Костянтина Почтаря

Ми продовжили займатися музикою і після закінчення школи. Грали в маленьких андеґраундних закладах Києва. Ці концерти відбувалися разом із групами, які грали хеві-метал, жорсткий рок. А ми слухали музику 1960-х – The Beatles, The Byrds, The Monkees, The Doors, Боба Ділана, Queen – і грали музику, яка була подібна до неї по духу. Аби не виглядати сосунками поряд із цими групами, ми мали грати голосніше. Так народився стиль гурту 5 Vymir: ми граємо ретро-музику із сучасним, трошки агресивним звучанням.

Ми співаємо про дуже прості людські цінності. Про кохання, любов до рідного міста, пошук себе. Просто змінюється форма, як ми це подаємо. Наша музика містить багато образів – це серйозний вплив кіно та літератури. Люди, які слухають наші треки, мають трохи подумати.

У 2014 році ми випустили дебютний альбом «Містолінія». Він – про любов до власного міста. Це саундтрек певної епохи життя столиці. Так ми поєднали музику й урбанізм. У 2014 році більшість українських музичних видань внесла його до найкращих альбомів року. Зараз ми працюємо над новим.

Отримувати й віддавати

Рік тому я звільнився з основної роботи, бо зрозумів, що хочу займатися тільки музикою. Окрім діяльності в рамках групи 5 Vymir, я створив акустичний проект Postman, куди входжу лише я. Тиждень тому вийшов мій дебютний альбом – наполовину україно-, наполовину англомовний. Це шанс донести українські історії сьогодення до іноземних слухачів.

Це можна зробити тільки англійською мовою.

Я вважаю, що не можна недооцінювати аудиторію, але варто її виховувати. Тому я веду музичну колонку для журналу Cosmopolitan. Це хороша справа – донести аудиторії цього журналу, що є інша музика і вона може їм сподобатися, якщо вони її послухають.

Крім того, я веду програму про музику 60-х років на Urban Space Radio.

Фото: із особистого архіву Костянтина Почтаря

Я також даю приватні уроки з гри на гітарі для дітей. В мене є власна методика. Я вважаю, що музика – це найбільш магічне і високодуховне ремесло, яке людина опанувала в житті, що кожна людина має грати на якомусь музичному інструменті. Музика підносить над буденністю, розвиває фантазію і чуттєвість. Мені здається, багато проблем в Україні виникають через те, що люди дуже мало відчувають.

У двох з моїх проектів я намагаюсь отримати, у трьох – віддати.

Змінилося все

Середовище, в якому ми росли в 1990-х та на початку 2000-х, було не найкращими для дорослішання. Тоді популярними були серіали про бандитів, а музика The Beatles здавалася, так би мовити, не чоловічим заняттям. Всі слухали Eminem, Rammstein, різний реп. Однолітки вважали нас диваками, але те, що ми грали іншу музику, у всіх викликало здоровий інтерес.

Ми з Вадіком вступили до КНУ театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Там сформувалося прекрасне середовище: вперше за довгий час я відчув себе вдома саме в Україні. Ми почали спілкуватися з людьми, які також були у своєму середовищі дітьми-маргіналами. А тут ми всі прийшли в університет – і утворилася спільнота.

А потім і світ почав змінюватися, люди ставали відкритішими й цікавішими, й сьогодні приймають інших такими, якими ті є.

За останні десять років змінилося дуже багато, просто – все.

В університеті ми почали дивитися арт-хаусне кіно, читати книжки, які нам не давали читати батьки.  Наприклад, фільм Кристофера Бое «Реконструкція» перевернув моє уявлення про те, якою має бути візуальна складова музики. Я досі ніби постійно пишу саундтрек до цього фільму. З книжок – це Герман Гессе, Томас Манн, Хуліо Кортасар, Ерик Емануел Шмітт, Ерленд Лу.

І ще – з’явився інтернет! В дитинстві був dial-up інтернет: ми зідзвонювалися ввечері з друзями й  домовлялися, хто який трек качає. Наступного дня приходили до школи й обмінювалися ними. Коли ж з’явився безлімітний інтернет – можна було качати музику гігабайтами. Ми відкрили для себе бріт-поп, всю інді-хвилю.

Я гадаю, інтернет зробив багато для того, щоб українське суспільство наблизилося до європейського.

Музикант і аудиторія

Найскладнішим було те, що люди мало розуміли нашу музику. Ми співаємо українською – це не принцип, просто ми добре нею володіємо. Більшість української рок-сцени, крім, мабуть, перших альбомів Океану Ельзи, Другої ріки й Скрябіна, – це музика, абсолютно відірвана від світового контексту. Ми ж граємо європейську музику з україномовними текстами. Людям важко сприйняти це: ті, хто слухає подібну музику, звикли, що вона зазвичай з англійськими текстами.  А ті, хто слухає український рок і розуміє наші тексти, не розуміють звучання.

Важко те, що в Україні музиканти – доволі маргіналізована група. Люди переважно не розуміють, що музикант – це професія, а вважають це дозвіллям. Скільки разів я чув від дорослих людей «знайди собі нормальну роботу», скільки разів бувало, що батьки дівчат ставилися до мене з підозрою через те, що я музикант.

Фото: Тараса Ковальчука

Складно, що в Україні люди не звикли платити гроші за музику. Музикант в Україні не заробляє з продажу власних треків у мережі. Може заробити лише концертами й корпоративами. Але й квиток на концерт коштує, як пачка сигарет і пляшка пива. Люди щодня купують пачку сигарет і пляшку пива, але шкодують грошей на концерт. Немає звички йти на концерт незнайомого гурту, щоб почути нову музику.

Після Революції ситуація змінилася: російські артисти припинили приїздити, закордонні – також. І в українських колективів з’явилася можливість виступати в гарних клубах. Український слухач зацікавився.

Зараз тільки починають з’являтися заможні люди, які мають смак. Ще п’ять років тому все бабло було зосереджене в руках людей з 90-х, яким рок-музика була до дупи.

Я не люблю говорити про досягнення. Те, що нам вдалося, не має для мене значення. Я не люблю хвалитися. Для мене важливий процес, важливо щось робити і бачити маленький успіх. Я точно знаю, чого хочу: грати музику, і щоб моя група була найкращою. Разом з цим я реалізовуюсь у сольній творчості – рік тому поїхав у перший тур Україною на сім міст, а зараз – вже на 14, половина з яких за кордоном.

Проблема не в тому, що з людьми щось не так, а в тому, що люди не мають доступу, в комунікації. Тому треба знаходити, як взаємодіяти з різними аудиторіями.

Коли ти вважаєш, що зробив щось класне, але не отримуєш відгуку від публіки, то починаєш корити в цьому не себе, а людей, що вони нібито тебе не розуміють. Це найгірше, що може зробити музикант. В такому випадку справи починають іти ще гірше. Тому треба постійно працювати й ніколи не звинувачувати інших у тому, що в тебе щось не виходить.

Людина може бути щасливою лише тоді, коли займається улюбленою справою. А жити й не бути щасливим… Можна, але можна й навпаки. Ідея сродної праці – її не я придумав. Проте, це одна з найдоцільніших думок, яка мені траплялася в житті. Кожна людина має слідувати своєму покликанню й робити все для того, щоб реалізуватися. Ти щасливий, коли у своїй тарілці, коли тебе розуміють і робиш те, що тобі дійсно подобається: не помічаєш утоми, не помічаєш негараздів. Ти готовий з ними боротися, і вмотивований завжди. Я – музикант, я хочу писати і грати музику й хочу, аби люди її слухали. І я над цим працюю.

 

UkraineLab – це міждисциплінарна платформа для ефективного мережування та міжсекторного співробітництва для агентів змін, які працюють над проектами інноваційного розвитку в і для України. Це мозковий центр, де можуть народжуватися візії та інновації для громадянського суспільства та культури, так само як і діючий центр, де ці ідеї можуть одразу випробовуватись на практиці та трасформуватися в реальні партнерства.

У 2015 році в рамках пілотного року UkraineLab було проведено 2 форуми для близько 110 агентів змін з України та Європи, в рамках яких працювали над інноваційними та міждисциплінарними підходами міжсекторального співробітництва, розвитком візій для громадянського сектора та культури в Україні. У 2016 році програма складається з двох форумів: UkraineLab: Розвиток громад та локальні ініціативи в (пост)кризових регіонах (квітень 2016, Краматорськ та Слов’янськ) та UkraineLab: поліфонія активізму та дослідження європейськості (Берлін).

Організатори: Програма UkraineLab з українського боку реалізується громадською організацією «Інша Освіта», яка працює по всій території Україні з 2010 року та займається менеджментом якості неформальної освіти та освіти дорослих. Партнером форуму з німецького боку є спілка МіtОst, яка 15 років поспіль розвиває різноманітну та відкриту мережу Центральної, Східної та Південної Європи зі своїми східними сусідами. MitOst реалізує проекти, які сприяють розвитку культурного обміну та громадянської активності, та є наразі дахом для багатьох міжнародних довготермінових програм за цими напрямками.

 Світлана Ославська, VIDIA

Джерело