З літа по жовтень 2016 року двоє українських дослідниць – Тетяна Лапан та Марта Гавришко – провели опитування серед учасників АТО щодо ролі українських жінок у військовому конфлікті на Сході України. Днями перші результати їх дослідження були озвучені в стінах Українського католицького університету у Львові і опубліковані на сайті навчального закладу.

Ці результати є лише попередніми підсумками, проект ще триває.

Тетяна Лапан – кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії та соціології ЛНУ ім. І. Франка та Марта Гавришко – кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України наголосили на найважливіших моментах та тенденціях в участі жінок у війні. Було опитано 32 респондентки. У фокус дослідження не потрапили жінки з окупованих територій.

Для більшості респонденток час від початку Євромайдану є початком війни. Вони не розділяють ці два періоди. Багато хто, зрештою, з Майдану поїхав у АТО. З якими викликали зустрічається жінка на війні, розповіли організаторки дослідження.

Нерозумінням з боку близьких 

Коли жінка збирається йти на війну, у будь-якій ролі: як медик, як військова, чи як доброволець, то часто стикається з нерозумінням з боку близьких. “Ти не можеш, тому що ти мама. Як ти можеш покинути дітей?”

Чоловік, який покидає сім’ю, чи він мобілізований, чи за волею серця – це сприймається нормально. Коли жінка хоче йти на війну, вона стикається з певною стигматизацією: Ти жінка, як ти можеш йти на війну?

І є проблема, як жінці самій себе сприймати. І як подолати комплекс провини перед своїми дітьми: “Я неналежно виховую. Я погана матір…” На неї тисне суспільство, її оточення, її родина. Отже, окрім посттравматичного синдрому, жінка бореться із почуттям провини.

Крім того, коли жінки йдуть на війну, то часто цього не сприймають їхні чоловіки. Жінка – берегиня власного дому, домашнього огнища. Вона повинна залишатися вдома. Жінки кидають виклик патріархальним цінностям, беруть в руки зброю і підважують нормативну фемінність: що повинна робити жінка під час війни.

Війна є виклик для єдності сімей

Війна поділила дуже багато сімей. Сім’ї розпадаються через різні позиції чоловіка чи жінки. Найбільше це стосується Східної України. Характерним є випадок: жінка є волонтеркою і підтримує українську армію, чоловік підтримує окупацію Криму і поїхав жити у Крим.

Це також виклик для єдності батьків і дітей. Одна респондентка – росіянка за національністю. Її дядько співробітник ФСБ. Він завів на неї кримінальну справу. І коли вона народила свою власну дитину, повернувшись в Україну, рідна мати не може до неї приїхати і побачити свою власну внучку.

Втрата побратимів і посестер

На запитання: “Що було найважчим за час війни?”, респондентки часто відповідають: “Втрата побратимів і посестер. А також зустріч з їхніми родичами і батьками.”

Ще важче сприймається каліцтво. Якщо людина загинула, ти можеш за деякий час з цим змиритися, але якщо людина поранена, а особливо як що це дівчина – жінка репродуктивного віку – тоді дуже важко сприймається те, що для неї втрачені усі перспективи.

Досвід полону

Серед опитаних лише одна жінка має досвід полону. Проте у всіх респондентів можна побачити певну боязнь полону. Часто жінки розповідають, що мали з собою гранати, коли їхали на війну. Тут напрошується певна аналогія з визвольними змаганнями середини 20 століття. Члени ОУН і УПА часто підривали себе, щоби не здатися ворогові.

Окрім того, є багато чуток та розповідей очевидиць, як поводяться з полоненими жінками. Це додатково підсилює страх перед полоном.

Питання гендерної дискримінації і сексуального насильства

Коли жінка потрапляє в чоловічий колектив, то часто стикається із дискримінацією. Вона буває як словесною, більш легкою за формою, так і фізичною. Жінкам часто кажуть: “Ти жінка, йди звари борщ на кухню”. Проходить дуже багато часу, поки вони можуть доказати, що здатні воювати на рівні з чоловіками. Одна респондентка до війни була швеєю. Вона була однією жінкою у групі серед 29 чоловіків. І кожного дня була змушена додатково займатися, щоби покращити свою фізичну підготовку. І коли був відбір на снайпера, вона одна пройшла цей відбір. Але з собою ця дівчина мала швейну машинку, яка була своєрідною емоційною розрядкою, нагадуваннями про мирне життя, і у вільний час займалася шиттям. Чоловіки почали цим зловживати, приносячи їй різні речі зашити, малюючи макети речей, які вимагали у неї пошити.

Гострою проблемою є сексуальне насильство. Найлегші прояви сексуального насильства – це жарти із сексуальними конотаціями. В більшості це питання респондентки стараються уникати. Жінкам важко про це говорити. Дівчата, які збираються продовжувати служити – виявляють більшу лояльність до групових цінностей – і цих речей вони спеціально уникають, тому що вони можуть зазнати насильства тільки через те, що інформація десь спливе. Проте одна жінка все-таки наважилася відкрито говорити про це і назвати усі імена чоловіків, які намагалися її зґвалтувати. Вона також розповіла про дівчину, яку перетворили на сексуальну рабиню після того, як відібрали зброю. Власне, озброєна жінка почувається себе більш захищеною і, як розповідають респондентки, коли у них відбирають зброю, а це інколи роблять старі радянські кадри, вони можуть зазнавати сексуального насильства.

Повоєнна реабілітація

Як і військовим та волонтерам чоловікам, жінкам важко привикнути до мирного життя після повернення з АТО. Як правило, вони поривають зі старими знайомими та друзями. І для них більшість друзів перебувають у зоні АТО. Жінки продовжують жити війною вже в мирних містах. Часто їм дуже важко сприймати байдужість тих людей, які ніколи не були на війні і ніяким чином не допомагають їй, не співчувають військовим, продовжують веселитися в той час, як на передовій гинуть їхні захисники. Тому учасниці АТО та волонтери продовжують дзвонити до тих, хто на фронті, цікавитися, як там йдуть справи, і часто. зрештою, знову повертатися туди.

Війна має великий психологічний ефект. І на психологічній реабілітації робиться великий наголос, проте практично ніхто особливо не піклується про фізичне здоров’я жінок.

АТО – нові можливості

Не зважаючи на те, що є дуже багато проблем із пристосуванням до мирного життя, війна для дуже багатьох жінок створила нові можливості. Для жінок з окупованих територій війна у певному сенсі повернула сенс життя. Одна з респонденток була ректоркою одного Луганського вишу. Вона втратила все, її батьки живуть в Криму, через що вона з ними дуже конфліктувала. І зараз вона в Харкові займається волонтерством, учить жінок підприємництва, того, чим свого часу займалася вона. І для неї це повернення сенсу життя.

Інша жінка, яка походить з Чувашії, до 13 років не говорила навіть російською мовою, не говорячи вже про українську, сказала, що тепер, коли вона займається волонтерською роботою, їй стало легше. Ця жінка 45 днів провела в підвалі. І для неї волонтерська робота це спосіб перебороти цей страх. Для інших волонтерство – це спосіб відкрити свої організаційні здібності, тому що багато жінок започаткували благодійні фонди, громадські організації. Відбувається професіоналізація волонтерської роботи, жінки себе знаходять і реалізовують.

І не зважаючи на те, що є різні сімейні ситуації, жінки у військових умовах можуть ще більше відчути цінність родини. Особливо, коли є підтримка рідних. Саме тому одна респондентка сказала: “Якби не війна, я би ніколи не дізналася, як любить мене мій чоловік”. Війна заставляє жінку переглянути ціннісні орієнтири, це нагода по-нову подивитися на свою сім’ю, на своїх близьких.

Джерело