16 квітня 2017 року в Туреччині запланований конституційний референдум, який викликає побоювання у багатьох європейських політиків. Багато хто бачить у цьому референдумі спробу президента Ердогана посилити президентську гілку влади і послабити вплив турецького парламенту. У результаті Туреччина може стати президентською республікою президента Ердогана, який в останні роки дуже активно зачищав політичне поле від конкурентів.

Довгий час Туреччину вважали однією з найстабільніших країн регіону. Туреччина – член НАТО з 1952 року. Але переговори Туреччини про вступ у ЄС тривають роками. Ще у 1987 році турки вперше подали заявку на вступ у ЄС (тоді ще ЄЕС), проте заявку відхилили на саміті у 1989 році. Наступного разу питання членства в ЄС постало тільки у 1997 році на саміті ЄС у Люксембурзі – тоді погодилися обговорити це питання наступного разу. Та через рік почалися переговори про вступ країн Східної Європи, а про Туреччину згадали тільки через ще один рік – з 11 грудня 1999 року Туреччина офіційний кандидат на вступ у ЄС. Після цього почалися довгі переговори про демократизацію країни і гармонізацію законодавства. З того часу Туреччина то наближалася, то віддалялася від членства в ЄС, але в підсумку в самій Європі був надто сильний внутрішній опір самому факту прийняття «азійської» Туреччини в Європу.

Хоч з економічної точки зору Туреччина була куди ближча до Європи, ніж Україна. Ще у 1963 році Туреччина стала асоційованим членом ЄЕС. З 1996 року країна стала членом Митного союзу ЄС.

Завдяки сильній ролі армії, прозахідному генералітету і членству в НАТО Туреччина завжди була хоч і проблемним, але більш-менш стабільним партнером у регіоні. На крайній випадок у країні просто відбувався військовий путч і ставив чергового самозваного султана на місце. Але з часом ця схема перестала працювати.

Хоч частина Туреччини вже давно стала частиною ЄС, принаймні за документами, точніше – паспортами. Турецька влада відкрила для себе ще один виборчий фронт – європейський. Вервечки турецьких політиків почали їздити по своїх європейських діаспорах і рекламувати референдум. Якийсь час європейці думали, що з цим робити, але в результаті почали забороняти такі презентації. І тут питання турецької діаспори по-новому відкрилося для багатьох європейських політиків.

Виявилося, що більша частина турецької діаспори, попри роки, прожиті в демократичних європейських країнах, у вирішальну мить підтримала Ердогана і подальше посилення його влади. Частина турецької діаспори, крім місцевих паспортів, має ще й турецькі документи і, дарма що має європейське громадянство, в потрібний момент стає на протурецький бік.

У Німеччині живе найбільша частина турецької діаспори – приблизно 2,85 млн етнічних турків, з них приблизно 1,5 млн мають турецьке громадянство ([1], [2]). Саме перед ними вирішили виступати турецькі політики, які підтримують питання конституційного референдуму. Але один за одним їхні виступи скасовувала місцева влада.

Своєю чергою турецька діаспора в Німеччині неоднорідна. Перші турецькі трудові мігранти почали прибувати в Німеччину ще у 60-х роках, приблизно третина з них – етнічні курди. Більшість з них виступає проти чинної влади Туреччини, проти референдуму і за утворення Курдистану.

По суті, разом з трудовими мігрантами з Туреччини, а це приблизно 3,5% населення, Німеччина «імпортувала» внутрішньотурецькі політичні проблеми. У випадку утворення незалежного Курдистану Німеччині доведеться вирішити, позицію якої частини цих мігрантів вона підтримає.

У сусідній Голландії йдеться всього про 400 тисяч етнічних турок, це всього 2,4% населення ([1]). Тут турецьке питання несподівано стало вирішальним на парламентських виборах, коли представники керівної партії вчасно перехопили «праві», радикальні методи вирішення проблеми і показово забороняли виступи турецьких політиків, і розганяли мітинги. У результаті керівна партія перед виборами різко почала діяти в стилі опозиційної партії Вільдерса і перемогла на виборах. Вийшло політично красиво, та тільки це не розв’язує проблему людей, які живуть у західній культурі, але так і не стали її частиною.

Ще одним відкриттям виборів, які пройшли у Голландії, стало те, що в парламент потрапила перша мігрантська партія DENK (вдала гра слів від голландського «думати» і турецького «рівність»). Партія набрала на виборах 2,1% і отримала три парламентських мандати. Її лідери – нідерландські політики Тунахан Кузу і Сельчук Озтюрк, які народилися в Туреччині. У кінці 2014 року вони покинули «Партію праці» (соціал-демократи) і заснували свій рух DENK.

Партія веде доволі дивну політику, обмежуючи всю свою риторику боротьбою з расизмом та ксенофобією. Водночас лідер партії Кузу недавно показово відмовився потиснути руку ізраїльському прем’єру Нетаньягу.

Цій партії належить ідея створення реєстру расистів. Цікаво, Нетаньягу туди внесуть автоматично?

Це було питанням часу, коли перші мігранти – якщо не самі, то їхні діти – отримають місцеві паспорти і підуть в політику відстоювати свої мігрантські проблеми.

У Німеччині це теж питання часу, що загострює той факт, що навіть третє покоління перших турецьких мігрантів досі не обжилося на своїй новій Батьківщині. У класичних німецьких партіях, однією з них є християнські соціал-демократи («християнські»…), вихідцям з Туреччини дуже рідко вдається побудувати політичну кар’єру на вищому рівні. У Бундестазі всього 11 із 630 депутатів турецького походження – 1,75% від усіх депутатів, які мають представляти 3,5% турків у країні. У німецьких вишах всього 100 професорів турецького походження – 2,17% від числа всіх 4600 професорів. До цього додається загальна бідність турецької громади Німеччини, понад третина якої живе за межею бідності. 65% не мають закінченої професійної освіти і всього 5% мають вищу освіту. 39% учнів закінчують тільки середню школу – у «німців» цей показник 17% ([1]).

Найбільш розкрученим турецьким політиком є лідер Партії Зелених Джем Оздемір – не найпопулярніший політик навіть у турецькій громаді. У результаті поки що німецький бундестаг від мусульманської партії рятує 5% прохідний бар’єр.

Питання лояльності виборця не можна недооцінювати. Якщо мігранти з роками не знаходять собі місцеву політичну партію, а просто створюють свою, то питання сепаратистських вимог чи ультиматумів – це тільки питання часу. Питання з турецьким референдумом показало, що частина турецької діаспори у вирішальний момент просто стала на бік Ердогана. А якщо завтра війна, то на чий бік стануть вони?

Недавно в Австрії розгорівся скандал, коли міністерство оборони запідозрило, що сотні колишніх солдатів армії, крім австрійського паспорта, мають також турецький. Дедалі більше етнічних турків подавали запит на підтвердження проходження військової служби в Австрії зі спеціальною круглою печаткою. Звичайної довідки з армії їм начебто було мало. За повідомленнями преси, йдеться, найімовірніше, про довідки для турецьких чиновників. ([1], [2]).

Всього в Австрії живе приблизно 360 тисяч етнічних турків (4,1% населення), із них приблизно 116 тисяч офіційно мають турецький паспорт ([1]). Але недавно стало відомо, що ще щонайменше 10 тисяч турків відновили свої турецькі документи після отримання австрійського паспорта ([1]). Не виключено, що це офіційна лінія Туреччини на створення потужної діаспори з турецькими паспортами.

У результаті несподівано для себе європейські країни зіштовхнулися з турецькою проблемою – колись тимчасові трудові мігранти перетворилися у виборців у Європі, але багато з них так і залишилися виборцями ще й у Туреччині.

Сьогоднішні проблеми Європи для нас не нові – проблема лояльності громадян також актуальна для України, тут багато хто навіть через 26 років так і не змирився з розпадом СРСР і досі відчувають себе радянськими громадянами. Україну, як незалежну країну, вони терпіли доти, поки не бачили особливої різниці між Україною та УРСР. Чи стануть європейські турки повноцінними громадянами своїх країн – відкрите питання. В Україні відповідь на це питання однозначна: багато «радянських» громадян так і не змирилися з існуванням України як такої і питання стоїть руба – або вони нас «асимілюють» назад в СРСР, або ми зуміємо збудувати нову Україну і остаточно вирвемося з УРСР-СРСР.

Матеріал до публікації підготував  Антон Павлушко

(Creative Commons — Attribution 4.0 International — CC BY 4.0 ) Інформація підготовлена спеціально для сайту InformNapalm.org. При повному або частковому використанні матеріалу активне посилання на автора і статтю на сайті обов’язкове.

Джерело