«Служити в’язням – теж покликання»: досвід семінариста
Брат Олег Нестор, випускник Львівської духовної семінарії Святого Духа 2017-го року, – простий хлопчина, родом з-під Трускавця, який любить жартувати і веселитися і мріє стати священиком. Здавалося би, звичайна історія семінариста, який усі шість років вчиться, молиться і мріє, що одного дня одягне білосніжні священичі ризи і голоситиме Слово Боже.
Однак, незвичайним в цій історії є те, ну принаймні для мене, що молодик із вересня 2011-го року, тобто з першого курсу навчання в семінарії,допомагає в’язничному капеланові звершувати служіння у в’язницях. І, власне, з ініціативи брата Олега, в семінарії чотири роки тому з’явився Відділ пенетенціарного служіння, до якого належать ще десятеро таких відчайдухів.
«Усі мене запитують про те, як я потрапив до тюрми (сміється), – ділиться спогадами майбутній священик. – А почалося все з того, що на першому курсі в Українському католицькому університеті після Божественної Літургії, о. Юрій Щурко сказав, що владика Венедикт просить допомогти в співі богослужінь в тюрмі. Найпершим бажанням у мене було тоді навчитися літургійного співу. Але я пішов туди і залишився, бо відчув себе там добре…». Згодом в семінарії створили Відділ пенетенціарного служіння, бо були такі ж однодумці, які теж прагнули послужити в’язням: «Нажаль, зараз таких охочих є мало, бо більшість прагне працювати із військовими. Нас є близько десятеро осіб і ми співаємо Божественну Літургію в тюрмах і допомагаємо там капелану».
Як розповів брат Олег, тепер о. Тарас Мирка, в’язничний капелан Львівської архиєпархії УЦГКЦ, ревно працює ще й із персоналом в’язниці. «Мені о. Тарас розповідав, що, коли в Личаківській виправній колонії №30 дізналися, що ми із працівниками виправної колонії №48 провадимо Молебні, паломництва, то запитували, коли ми з ними будемо так працювати. Тобто вже самі працівники виявляють бажання, аби й до них прийшов священик», – каже він.
Проте так було не завжди. Неодноразово взимку на морозі відчайдушний капелан та його вірний помічник чекали, аби їх впустили до в’язнів голосити Боже Слово. «Пригадую, як ми з о. Андрієм Хомишиним в сильний мороз чекали, аби нас впустили 1 годину 40 хвилин. Це було у 2012-му…Зараз вже немає таких проблем Як нам це вдалося? А ми «брали їх любов’ю». Чергові на прохідній чомусь вважали, що нам не місце в колонії, а в церкві. Однак ми їм казали добре слово, на свята приносили їм солодкі подарунки і все змінилося. Тепер нам навіть начальники колоній самі телефонують і запитують чи зробити нам перепустки», – розповідає семінарист.
Брати щотижня відвідують в’язнів разом із капеланом, бодай раз на місяць моляться із ними Молебень до блаженного Василія Величковського, провадять біблійні гуртки, як із працівниками, так і засудженими, збирають для них пасхальні кошики, і навіть планують невдовзі влаштувати футбольний турнір.
«Я всім розповідаю історію, яка мене вразила. У моєму служінні був досвід із засудженим чоловіком на 30 років. Його засудили ще в 1986-му році і лише минулого року він вийшов на волю. Зараз він ходить до храму отців-редимптористів, часто мені телефонує і вітає зі святами, навіть знайшов роботу. Та найбільше мене вразили його слова те: «Брате, я дякую Богу, що тут відбув термін свого ув’язнення. Я такими речами займався, що ті, хто тоді були зі мною, давно померли. Я би теж загинув та тільки у в’язниці я зустрів Бога». Він сприйняв в’язницю не як покарання, а як Божу ласку…», – переконаний брат Олег. Наприкінці майбутній капелан зазначив: «Я слова цього чоловіка чомусь завжди несу і тримаю в серці. Бо його досвід показує, яким тернистим може бути шлях до Бога. Планів є багато і людей яким би хотів послужити також, але все ж основна категорія вірних, з якими би хотів прямувати до спасіння – засуджені».
Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ