16 вересня на Форумі видавців у Львові презентували книгу про життя лідера кримських татар «Мустафа Джемілєв. Незламний». Автори книги ‒ журналіст, громадський діяч і менеджер освітньо-культурних проектів Алім Алієв і головний редактор онлайн-видання «Українська правда», співзасновник «Крим SOS» Севґіль Мусаєва-Боровик.

Упродовж 2014-2016 років автори книги записали понад 50 годин інтерв’ю з Мустафою Джемілєвим ‒ від анексії Криму до перемоги Джамали на «Євробаченні».

Про те, чому кримські татари знову опинилися у вигнанні, в ефірі Радіо Крим.Реалії говоримо із Севґіль Мусаєвою-Боровик.

‒ Свідки подій, про які ви розповідаєте в книзі, й ті, хто знає Мустафу Джемілєва особисто, з величезною вдячністю відгукувалися про книжку. Вона, звичайно, є й в анексованому Криму…

‒ Так, коли у нас була презентація в День кримськотатарської культури, люди розповідали, що у них у селі, де компактно живуть кримські татари, стоїть черга людей 10-15, щоб почитати цю книгу. Вона там є в єдиному екземплярі, й не всі хочуть зберігати її у себе вдома. Це дуже приємно й цінно для нас. Тому що ми писали її не тільки для людей на материку, але й для людей, які на окупованому півострові зможуть прочитати її та зрозуміти, що про них не забули. Мені здається, для людей у Криму дуже важливо знати, що інформація про те, що відбувається з ними, доноситься до великої кількості людей.

‒ Ваша книга починається з історії 1944 року, й ті спогади вже перетікають у події, що відбуваються сьогодні?

‒ Звичайно. Тому книга не написана як біографія. Ми зрозуміли, що доля Мустафи Джемілєва унікальна саме тим, що 30-40 років тому він починав боротьбу за повернення кримськотатарського народу до Криму. Але так вийшло, що вже сьогодні він, начебто домігшись своєї мети, через історичні обставини має їздити за кордон і займатися адвокацією кримських татар.

І ми були його вухами й очима в цій роботі. Ми з ним їздили на різні заходи, дивилися, як він спілкується з міжнародними дипломатами. Мені здається, що в цій книзі трохи не вистачило смутку з приводу того, що так може бути в житті людини ‒ ти борешся, а потім в такому віці знову стикаєшся з тим, що не можеш поїхати додому. І єдина твоя можливість вплинути на щось ‒ це їздити за кордон і розповідати людям. При цьому ти розумієш, що це зараз не дієво. Це якась безпорадність в тій ситуації, в якій ми ‒ всі кримчани ‒ опинилися.

Мустафа Джемілєв

‒ Сьогодні особистість Мустафи для кримчан ‒ дуже яскрава й дуже суперечлива. Що можна сказати тим людям, які не читали вашу книгу, але чули щось недобре про Джемілєва?

‒ Напевне, найкраща відповідь на це запитання ‒ слова самого Мустафи. Ми його запитували, коли легше ‒ тоді чи зараз, і він відповів, що свого часу в СРСР його практично ніхто не підтримував. У Радянському Союзі він був зрадником, екстремістом. А сьогодні, коли він виходить на вулицю в Києві, з ним хочуть сфотографуватися й поспілкуватися. Хоча колись він сидів у карцері один, іноді по кілька місяців.

Найкращу відповідь на це запитання дасть час. Я б порадила не вірити тим міфам, які поширюють, а читати й відповідати на свої запитання самостійно.

‒ Хочеться також поговорити про тебе. Ти народилася в Узбекистані, твоя сім’я повернулася до Криму в 1989 році…

‒ Так, сестрі було шість місяців, мені ‒ два з половиною роки. Ми приїхали на розвідку боєм, потім ще раз поверталися до Узбекистану. Мама мені розповідала, що якийсь час ми жили вдев’ятьох, із сім’єю мого дядька, у кімнаті на 25 квадратних метрів. Було важко. Потім продали будинок там, який був збудований лише рік до того, купили будинок тут ‒ набагато менший, де було дуже важко існувати п’ятьом членам родини.

Севґіль Мусаєва-Боровик

‒ Яке у тебе ставлення до Криму було в дитинстві?

‒ Важке ‒ тому що було дуже важко фінансово й морально. На жаль, я не можу сказати, що кримських татар відразу прийняли після повернення до Криму. Коли люди п’ятдесят років існують у міфах як зрадники та пособники фашистів, дуже складно доводити протилежне. Тому в перші роки було складно, тому що це вороже ставлення з боку деяких людей завжди було.

Долями наших батьків пройшовся бульдозер, вони виросли у вигнанні, змогли стати там на ноги. Але коли їм дозволили повертатися, вони все кинули й повернулися. Мій тато в Узбекистані був директором одного з напрямків великого підприємства. Сюди він приїхав і влаштувався на завод залізобетонних виробів звичайним майстром. Пізніше він доріс до начальника управління, але почалися заборгованості по зарплатах. Бувало, що йому за півроку давали зарплату сім гривень і кільку в томатному соусі. Він змушений був звільнитися з заводу, пішов продавати молоко на ринок. І це історія всіх кримських татар покоління моїх батьків.

Для них, звичайно, було життєво важливо, щоб ми отримали освіту. Зрештою, я поїхала до Києва. Я думаю, що це комплекси батьків ‒ коли вони хочуть реалізуватися через своїх дітей. І це дуже сильно живе в молодому поколінні кримських татар.

‒ У Криму тобі було б складніше реалізуватися?

‒ На той момент мені здавалося, що я можу більше реалізуватися в Києві. Чесно кажучи, одна з причин була в оточенні, в якому я жила. У мене були дуже складні стосунки з однокласниками. Тоді я була повністю ізгоєм, і в Криму мені здавалося, що це може якось продовжитися, тому мені хотілося все змінити. Спочатку, коли я приїхала до Києва, мені було дуже незвично відчувати, що ніхто до тебе не ставиться із засудженням.

Але була інша проблема. Мені здається, причиною того, що сталося з Донбасом і Кримом, є те, що, на жаль, українці дуже мало знають один про одного. Було дуже багато міфів про кримських татар, і перший час я багатьом знайомим розповідала, що це не так. Але, напевно, ми більше один про одного дізналися після цих всіх трагічних подій.

‒ Вибір журналістської професії ‒ це дуже складний вибір. В який момент у тебе з’явилося таке бажання?

‒ У нас з дитинства було дуже загострене відчуття справедливості. До дев’ятого класу я планувала бути юристом. Але одного разу до нас прийшов керівник місцевої школи журналістики, і я вирішила спробувати себе в цьому. Потім зрозуміла, що якщо хочу боротися за справедливість і реалізовуватися в цьому напрямку, то мені більше підходить саме журналістика.

Одного разу у нас закривали палац дитячої та юнацької творчості. Я тоді була в десятому класі й збирала підписи дітей і мам учнів про те, щоб гурток не закривали. Я зібрала 70 підписів, і це опублікували в республіканській газеті. У результаті призначили республіканську перевірку з Сімферополя до Керчі й вирішили, що скорочення гуртків недоречне. Це була моя маленька перемога за справедливість.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Катерина Коваленко)

Джерело