14 січня 1920 року харківська «контра», напевне, святкувала. Тільки тихесенько, щоб ніхто не чув і не бачив. Бо ж місто переживало гучну подію: з величезною помпою ховали відразу двох значних більшовиків – Івана Котлова і Максима Сапельника(-ова).

Чому це треба було робити саме на Скобелевському майдані (тепер – Небесної сотні) – питання не до нас. Можемо лише висловити гіпотезу: щоб не було нудно загадковому Колі Руднєву, похованому там роком раніше.

Натомість, значно цікавішим видалося розповісти, з кого саме творили героїв у 1920-му. І чому їх імена обов’язково мали щезнути з сучасної мапи Харкова.

Почнемо з Максима, бо він помер насильницькою смертю. На відміну від Івана, якого доконав тиф. За офіційною версією, Сапельник(-ов) «при объезде губернии 20 декабря 1919 года был убит бандитами около Лебедина».

Заява ця виглядає… самокритичною. Бо ж губчека швидко виявила, що «бандит» – представник радвлади, член Лебединського повітового ревкому Волинський. А Сапельник(ов) по тільки-но звільненій від денікінців губернії роз’їжджав не просто так: московські гроші повітовим ревкомам розвозив. І лебединським більшовикам здалося, що він їм мало залишив. Тому й не добрався Макс до Охтирки…

Попередня біографія Сапельника(-ова), колишнього робітника ХПЗ (тепер – завод Малишева), не просто наскрізь червона. Є у ній такий яскравий рядок, як робота на посаді заступника голови Надзвичайного штабу по боротьбі з контрреволюцією навесні 1918 року. Формально це ще не ЧК, але вже впевнений крок до неї. За недовгий період свого існування штаб встиг «уславитися» грабіжницькими реквізиціями.

Знаменитий червоний командир Юрій Саблін згадував ще про один «подвиг» Макса: власноруч розстрілював дезертирів під час відступу червоних від Льгова влітку 1919 го. Поки Сапельник(-ов) катався по губернії, його встигли заочно призначити начальником губміліції. Але не склалося…

Другий покійник – Іван Котлов, як і кубанець Сапельник(-ов) був Харкові зайдою. Але зі значно довшою і плутанішою біографією. Народився в Костромській губернії, перед Харковом працював у Пітері, Миколаєві, Крюкові. І звідусіль його виганяли. Бо ще у 1893 році став членом РСДРП. За влучним висловом газети «Коммунист», Котлов був «одним из отцов революции», на відміну від Максима – її «сына».

Цікаво відгукнулася про Котлова боротьбистська «Пролетарська правда»: «Іван Хведорович цілком справедливо вважав Україну своєю другою отчизною… Коли вороги українського трудящого люду все, що мало назвисько українського, ганьбили, виступав її захисником».

Дивно він розумів цей захист… У грудні 1918-го, за часів Директорії УНР Котлов був активним членом підпільного Іванівського райпарткому, керував актами саботажу на Слобідській (Південній) залізниці. Саме тоді, коли через Харків ішли на більшовицький фронт ешелони з українськими вояками. Тому й потрапив, разом з Максимом, до «декомунізаційного» списку.

Знати б ще, куди він потрапив ПІСЛЯ того, як опинився на Скобєлєвському майдані!

Це одна з найцікавіших харківських загадок. Маємо точні дані про наявність, щонайменше, трьох поховань перед будинком судових установ. Похорони Руднєва, Сапельника. Котлова описані газетами ледь не погодинно.

А от хто і коли їх звідтіля витяг – питаннячко!

І коли «вилучення» Руднєва з високою ймовірністю можна списати на денікінців, то зникнення двох інших навіть гіпотетично важко пояснити.

Та, напевне. вже й не треба…

Едуард ЗУБ

Джерело