Сьогодні, 15 лютого, виповнюється 30 років з дня виведення військ з Афганістану.

У політиці це вважається невдячною й незручною темою. Бо хтозна, як її інтерпретувати. І воїнів похвалити хочеться, але ж і війна була «не наша», загарбницька і непотрібна. І у ворога – в Росії – роблять з цієї дати свято імперського масштабу… Тому краще промовчати… В цьому все лицемірство й цинізм політики – замовчувати незручне й невигідне для іміджу.

Але я вважаю, що говорити про це варто, і згадувати про це потрібно і необхідно. Бо нема ніякої вини за тими юними й невинними хлопцями, фактично дітьми, яких хижа та агресивна імперія слала на війну, не питаючи їх жодної згоди.

Бо для мене наші українські «афганці» – це, перш за все, – люди честі, великої мужності й обов’язку. Саме «афганці» стояли на захисті Майдану 2004-го року. Саме вони у 2013-14 роках були однією з ключових сил оборони Революції гідності. Це люди, на яких можна покластися, люди, яким можна вірити… Люди, якими варто пишатися!

Та й сьогодні там, на Сході, наші «афганці» знову в строю. Вони мужньо і героїчно боронять Україну від ворога і захищають наше мирне життя.

Щиро дякую вам, хлопці… Ми й досі так вас називаємо, хоча вже ціле покоління зросло від тих часів і стало дорослими чоловіками.

Як би ми не оцінювали ті події, як би не переглядали історію, а держава має дбати про «афганців» і виконувати свої безпосередні соціальні обов’язки щодо ветеранів.

Бо саме у такий спосіб формується велика і гідна нація – нація, яка здатна захистити своїх дітей.

Джерело