«Зателефонували й сказали валити»: історії кримчан-переселенців
Після анексії Криму Росією в 2014 році багато кримчан залишили півострів і переїхали на материкову Україну. Дехто зробив це з ідеологічних міркувань, а інші рятувалися від переслідувань з боку російської влади півострова.
За інформацією Міністерства соціальної політики України, станом на лютий 2019 року з тимчасово окупованих територій Донбасу та Криму переїхали близько 1 мільйона 400 тисяч осіб. Йдеться про тих, хто зареєструвався як переселенець. За різними оцінками, серед них від кількох десятків тисяч до понад сотні тисяч кримчан.
Власник мережі закладів кримськотатарської кухні «Софра» Асан Буджуров переїхав до Києва з Сімферополя у 2014 році з міркувань безпеки.
Обставини тиснули, коли приходили додому служби, був страх за своє життя та взагалі за майбутнє. Довелося ось виїхати
Асан Буджуров
‒ Окрім навчання в університеті, я займався громадською діяльністю. У нас була ініціативна група кримськотатарської молоді, ми мали активну позицію в питанні євроінтеграції, підтримки України. На початку окупації ми допомагали, чим могли, військовим частинам, організовували патрулі в місцях компактного проживання кримських татар. Обставини тиснули, коли приходили додому служби, був страх за своє життя та взагалі за майбутнє. Довелося ось виїхати. Я захистив диплом у Київському інституті будівництва та архітектури й шукав роботу за фахом, адже в Криму я був архітектором-практиком. Але зважаючи на кризу, все було настільки замороженим, що працювати й орендувати якесь житло було неможливо. До того ж я шукав тут свою національну кухню й не знайшов того, що їв у Криму. Те, що називалося чебуреками, не було чебуреками.
Асан Буджуров
Асан Буджуров згадує, що йому хотілося показати киянам справжню кримськотатарську кухню. Спочатку йому вдалося відкрити невеликий павільйон, а потім і повноцінний ресторан, проте вимушений переселенець зізнається, що в Києві йому все одно не вистачає батьківщини.
‒ Я хочу мати можливість їздити до Криму. У зв’язку з усіма цими обставинами у мене такої можливості немає, але я хочу їздити до Криму саме в складі України.
Учасник Антитерористичної операції, колишній головний фахівець відділу курортів і туризму Євпаторійської міськради Сергій Вікарчук не витримав нової атмосфери в Криму після анексії.
Я просто не зміг змиритися з російською ідеєю окупації Криму
Сергій Вікарчук
‒ Я дуже багато вклав своєї праці за 7 років, багато було реалізовано успішних туристичних проектів, але я просто не зміг змиритися з російською ідеєю окупації Криму. При всій полікультурності півострова домінування одного народу неприйнятне. Мені стало ненависно жити в суспільстві, де до нас, українців, ставляться, як до другосортної істоти. Коли я створював маршрут «Малий Єрусалим», ідея саме полягала в тому, щоб на одному маршруті зібрати максимум історичних і культурних традицій народів Криму. Після переїзду я шукав будь-яку можливість легально потрапити на війну. З четвертою хвилею мобілізації я потрапив під Маріуполь. Я хотів побачити процеси зсередини і побачив, що війна справжня, українців по-справжньому вбивають. Особисто в моєму батальйоні було п’ятеро кримчан: з Ялти, Красноперекопська, Перевального, Бахчисарая.
Сергій Вікарчук
Сергій Вікарчук нарікає, що незважаючи на те, що він розсилав резюме в усі регіони України, його навички і досвід виявилися на той момент непотрібними.
‒ Коли ми переїхали у вересні 2014 року, було дуже складно знайти житло, і ми вже думали, що доведеться повертатися, як раптом на мій день народження один кримчанин підказав, до кого звернутися й де можна знайти роботу. Таким чином зав’язалося, і я залишився тут, на материку. Зараз я фрілансер і намагаюся на початковому етапі відкривати своє турагентство.
Бізнесмен і волонтер із Севастополя, керівник проекту «Кримський квартал» Михайло Джамаль зміг перенести частинку батьківщини в Київську область.
Коли зателефонували й сказали валити, я швидко звалив
Михайло Джамаль
‒ В першу чергу, швидкість мого переїзду була пов’язана з допомогою українським військовим. Не сам переїзд, тому що зрозуміло було, що якщо станеться анексія, то доведеться їхати. Але коли зателефонували й сказали валити, я швидко звалив, а зателефонували саме тому, що я допомагав військовій частині в Бельбеку й дуже шумів. У Севастополі у мене вже зовсім немає ніякого бізнесу, а в Київській області ми з братом купили землю спочатку собі, потім вже почали розвивати проект «Кримський квартал». Зараз із 30 будинків 20 збудовані, власників вже 25 осіб ‒ частково кримчани, частково ні, є з Донецька там хлопець. В принципі, непогано вийшло. Природи кримської не вистачає, моря, гір, рідних краєвидів, бабусі з дідусем. Вони залишилися там.
Михайло Джамаль зазначає, що в Севастополі було непросто залишатися патріотом України на тлі симпатій містян до Росії.
‒ У Севастополі, звичайно, досить велика кількість російських військових, підприємств або невеликих бізнесів, які заробляли на забезпеченні потреб російського флоту, і місто спостерігало закордонні зарплати військових. До того ж, там відкривали «Дім Москви», будували будинки для військових і таке інше. Загалом, тут наше серйозне недопрацювання, що Україна цьому ніяк не протидіяла, а за Януковича навіть підтримувала усіма силами. Я б не став говорити, що в Севастополі мало проукраїнських активістів, але багато аморфного суспільства, як і всюди. Сьогодні у них кепочка, завтра шапочка. Але кількість тих, хто захищав проукраїнську точку зору, виявилася меншою, ніж кількість тих, хто захищав проросійську, і набагато меншою за тих, кого ще привезли утвердити проросійську точку зору.
Переселенка з Криму, учасниця заходів «Українського культурного центру» в Криму Ольга Павленко залишалася на півострові до 2018 року й відчула серйозний тиск з боку російських силовиків.
Люди просто мовчать, ховають любов до України у своєму серці, бережуть її й тихо спілкуються одне з одним
Ольга Павленко
‒ Рішення про переїзд було ухвалене ще в 2014 році, просто були певні складнощі з цим. Звичайно, в результаті його прискорили тим, що провели у мене обшук, тобто від загроз перейшли до дій. Мені сказали, якщо я хочу залишитися на волі, а не там, де мої друзі, збирайте речі та їдьте геть: «Це наша земля, вона не для вас». Тиск я відчувала кожен день ‒ ці погляди, ці заяви від ФСБ у Центр «Е» від сусідів, родичів, колишніх друзів. Я зараз можу про це розповідати більш-менш спокійно, але як це сприймалося… Цього не може відчути людина, яка через це не проходила. Хтось виїхав, хтось залишився в Криму, тому що не має можливості виїхати. Люди просто мовчать, ховають любов до України у своєму серці, бережуть її й тихо спілкуються одне з одним. Щоб хоч якийсь вдих свободи був, виїжджають на материк.
Ольга Павленко
(Текст підготував Владислав Ленцев)
