11 березня 1930 року почалося нищення харківських храмів.

Першою жертвою стала півторастолітня Мироносицька (Хрестовоздвиженська) церква.
Видно, доля така: в її історії слово ВПЕРШЕ зустрічається дуже часто.

“Прямий і безпосередній” стосунок до неї мав ПЕРШИЙ священик, розстріляний у Харківській губернії.
О. Яків Любарський, убитий в Ізюмському повіті червоногвардійцем Самраєвим 7 квітня 1918 року, доводився рідним братом протоієрею Миколі Любарському, автору книги “Харьковская Крестовоздвиженская (Мироносицкая) церковь”, який прослужив у цій церкві багато років.

За два тижні до трагічної події, 22 березня 1918 року саме у Мироносицькій відспівували ПЕРШОГО у Харкові радянського керівника, убитого із засідки “контрою” – заступника коменданта міста Олександра Свєта.
Більшовика, коли вірити мемуарам Степана Саєнка.
В будь-якому випадку, Свєт був щонайближчим другом і соратником кривавого Павла Кіна.

Опис похоронної процесії, яка завітала тоді до церкви, підірве дах будь-кому, хто звик чітко розкладати по поличках персонажів вітчизняної історії: оце- цяця, оце – кака.
Ага, щас!

Перераховуємо персонажів: сурмачі на конях, Кін з комендантським взводом, духівництво і хор півчих Мироносицької церкви, панцерник “Мститель”, єврейські бойові дружини, кінна міліція, партизанські загони.
І зустрічав усю цю орду під церквою почесний караул – загін товариша Сановича. В історії міста, багатій на лютих відморозків, мало знайдеться страшніших за них.

Православна символіка уживалася з червоними прапорами і написами на ідиш, а грали не “Інтернаціонал”, а “Коль славен наш Господь в Сионе”.

Це не шиза, насправді – РЕАЛЬНИЙ Харків того часу.

Реальністю є і те, що у липні 1905-го Мироносицька церква стала ПЕРШОЮ у місті, де в межах огорожі відбулася… революційна маніфестація.
Поминали убієнних в Пітері під час “кривавої неділі”, саме пів-року виповнилося.
Ну, і пристрасті вихлюпнулися через край.
Довелося на церковному подвір’ї попрацювати поліції.

Варто згадати і ще один випадок із розряду унікальних.
1 лютого 1929 року з церковної дзвіниці з превеликими труднощами і, напевне, з дикими матюками, знімали труп 65-літньої бабусі.
Громадянка С., начебто, мала намір покінчити життя самогубством.
Та Господь не дав согрішити: серце зупинилося раніше, не витримавши важкого підйому.

Часто доводиться чути: шкода, що старі будинки не можуть розмовляти!
Та слава Богу, що мовчать!
А то б розказала Мироносицька, коли б збереглася…
Ну, нічого.
Сьогодні ми за неї.

Джерело