«Не помічати порушення можна, тільки заплющивши очі». Крим очима російської правозахисниці
У Києві російська правозахисниця, координатор польового правозахисного центру в Криму Олександра Криленкова презентує книгу «У пошуках війни. П’ять років у Криму». У книзі зібрані враження автора від подій 2014 року в Криму, а також самих кримчан. До того ж, правозахисниця розповідає про те, що відбувається на півострові сьогодні.
Як змінився Крим в очах російських правозахисників? До яких висновків дійшла автор книги про анексію півострова? Як розвивається місцеве правозахисне середовище? На ці та інші запитання в ефірі денного ток-шоу Радіо Крим.Реалії з ведучою Оленою Ремовською відповідає координатор польового правозахисного центру в Криму Олександра Криленкова.
‒ Як народжувалася ця книга, Олександро? Де її можна знайти?
‒ Я працюю в Криму з 2014 року, й у мене назріла думка, що треба написати про це книгу й розповісти, як я це бачу. Я закінчила книгу до цієї річниці й хотіла, намагалася видати її в Росії, тому що мені хочеться, щоб росіяни прочитали цю книгу й, може, зрозуміли трохи більше. На жаль, мені це поки не вдалося ‒ з різних видавництв ми або не отримували відповідей, або отримували відповіді, що це не до теми й тому подібне. Тому зараз вона планується до онлайн-видання до річниці так званого референдуму, ми викладемо її у відкритий доступ. У мене є ідея зібрати на неї гроші краудфандингом.
‒ Що вас пов’язувало з Кримом до 2014 року?
Люди з Криму розповідали різні речі, і захотілося подивитися на це своїми очима
Олександра Криленкова
– Нічого. Я з Санкт-Петербурга, ніколи в Криму не була, у мене там не було друзів. Але я займалася правозахистом, і коли почалися перші повідомлення про появу «зелених чоловічків» у Криму, звісно, до цього був дуже високий інтерес, а головне, дуже багато різної міфології на цю тему. Що насправді відбувалося, не розібратися. Кому вірити? Кого читати? Люди з Криму розповідали різні речі, і захотілося подивитися на це своїми очима.
‒ А в правозахисному плані?
‒ Це був такий формат громадянської журналістики: я просила в соцмережах написати мені запитання, відповіді на які я буду шукати. В такому форматі я їздила, писала якісь замітки, спостереження. Досить швидко стало зрозуміло, що треба щось робити, якось допомогти, тому що люди розгублені, тому що українські правозахисники не можуть там працювати, небезпечно в’їжджати. Тоді я почала польову правозахисну роботу. Я також їздила на Донбас, і в Криму спілкувалася з сім’ями викрадених, політв’язнів, із проукраїнськими та проросійськими активістами, з людьми, які намагалися зберігати нейтралітет. І мені здається, питання Криму дуже багато в чому питання: що це? Війна це чи не війна? У якому вигляді це окупація?
Олександра Криленкова
‒ Ви в книзі пишете, що упродовж п’яти років ваше ставлення до Криму, ваше сприйняття того, що відбувалося в Криму, змінювалося. Що це за еволюція?
Говорити в умовах пропаганди та інформаційного й силового тиску в Криму важко
Олександра Криленкова
– Коли я приїхала, я взагалі нічого не розуміла про Крим. У мене є такі улюблені слова: дайте говорити Криму, дайте йому суб’єктність і спробуємо почути сам Крим, а не Росію, не Київ, не Європу з приводу Криму, а самих кримчан. Це, звісно, складно, тому що говорити в умовах пропаганди та інформаційного й силового тиску в Криму важко, але можна спробувати. Коли я приїхала, було відчуття випаленої землі, тому що всі активісти дуже боялися, а різні організації ‒ правозахисні, громадські ‒ виїхали. Потім поступово все стало трохи оживати, але в людей виникло відчуття, ніби їх ніхто не чує, ніби їх немає. Активісти намагаються про щось говорити, про якісь проблеми, а у них беруть цю інформацію й говорять про це інші. І часто вони, щоправда, не могли прорватися через це ‒ а говорили винятково в дусі «Чий Крим?»
‒ Це все ж наріжне питання всієї ситуації. Хіба ні?
‒ У мене була ідея супроводити цими запитаннями на різних точках всю книгу. Мені часто здавалося, що в Криму реальність змінюється, там з’являється громадянське суспільство, групи солідарності, багато всього. Але якщо ви послухаєте європейську або російську дискусію, будь-яку, вона все одно не виходить за рамки «Чий Крим?» Буває, що люди об’єдналися, створили групу допомоги, а тобі кажуть: «А вони взагалі за Росію чи за Україну?». А ти забула запитати, розмови про це не було.
‒ Як для вас виглядала сама анексія?
Жити в реальності, де людей саджають за переконання, де є репресії, викрадення та вбивства, важко й страшно
Олександра Криленкова
– Взагалі, в Криму було кілька етапів. Виглядає так, ніби Росія прийшла й за два тижні зробила його своїм, але все-таки процес був довгим. Звісно, формально закон, формально типу референдум, але фактично Росія заходила повільно. На першому етапі, 2014 року ні про які права людини говорити в принципі не можна було, тому що це позаправова система. Хлопчики в балаклавах можуть зловити тебе на вулиці, побити, викинути на кордоні. Не помічати цього можна було, тільки сильно заплющивши очі. Людям взагалі не властиво бачити те, що не стосується їх безпосередньо, але це ж дуже страшно. Жити в реальності, де людей саджають за переконання, де є репресії, викрадення та вбивства, важко й страшно. Це вимагає від тебе якихось дій, які ти, як правило, не можеш зробити. Тому люди найчастіше, на жаль, намагаються про це не думати.
‒ Яку правозахисну допомогу ви надаєте в Криму після п’яти років?
‒ Зараз я здебільшого вважаю, що моє завдання ‒ допомагати місцевим активістам і правозахисникам ‒ порадами, якимись знайомствами, словом, чим зможу. Мені здається, що нічого ціннішого за ті правозахисні, цивільні та громадські ініціативи, які є в Криму, немає. І вже точно не треба їх замінювати приїжджими правозахисниками ‒ вони й самі впораються. Я ніколи не хотіла замінювати кримський правозахист собою та працювати там замість місцевих правозахисників. Я дуже щаслива, що вони там є, розвиваються і міцніють. Останні рік-півтора моя задача ‒ підтримати їх. Я дуже вірю в самоорганізовані спільноти, у яких немає керівного органу, немає голови, немає структури тощо. Такі спільноти на кшталт «Кримської солідарності» мають набагато більше шансів на виживання: ти не можеш забрати у них офіс, закрити їхній рахунок, заарештувати керівника, без якого все завалиться. Це реальна самоорганізація. Я дуже вірю в їхнє майбутнє просто тому, що такий формат роботи, на жаль, сьогодні єдиний можливий на території, контрольованій Росією.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
