Серед кількох тисяч кримських татар, які взяли участь у московських акціях влітку 1987 року, була й Ельміра Байрам-Алі.

Наприкінці червня 1987 року в Ельміри була запланована поїздка до Хіви, і навіть куплена турпутівка, але вона туди так і не потрапила ‒ вирішила їхати до Москви, де в той час розгорталися важливі, можливо, доленосні події в історії кримськотатарського народу.

Ось як згадує ці події Ельміра ханум: «Ми приїхали до Москви з Наджиє Філімоновою з Бекабада. З нею ми працювали в ТОДМУ (Ташкентське обласне державне музичне училище ‒ авт.) у Бекабаді, в Узбекистані: у неї було хорове диригування, а у мене англійська мова та культура мовлення. Разом їздили на процес Мустафи Джемілєва в лютому 1984 року».

Ельміра Байрам-Алі (зліва) і Наджіє Філімонова в Москві, 1987 рік

Делегати їхали до Москви з мандатами, підписаними 30-40 кримськими татарами. Таким чином вони делегували свого представника для вирішення перерахованих у мандаті питань. Цих питань, розповідає Ельміра Байрам-Алі, було п’ять. Вони стосувалися відновлення порушених прав кримськотатарського народу. Головними серед них були ‒ повернення народу до Криму та компактне розселення в місцях, звідки люди були вислані; відновлення, державності ‒ Кримської АРСР. Ті, хто підписав мандат збирали гроші делегату на квитки. А делегати після повернення інформували про свою роботу.

Ельміра Байрам-Алі розповідає: «Керували людьми у Москві Фуат ага Аблямітов ‒ лікар-невролог, кандидат медичних наук і письменник Ескендер ага Фазилов. Але рушійною силою акцій були, звичайно, люди, які прибули з Кубані (Нижньої Баканки, Кримська, Тамані) та Криму. Вони й вийшли переважно на перший мітинг. Їхні представники ‒ Бекір Умеров та його команда ‒ були стратегами. Сабріє Сеутова ‒ журналіст із Ташкента ‒ була основним інформатором для преси».

Однією з важливих задач делегатів у Москві було інформування радянської громадськості про кримськотатарську проблему. Булат Окуджава був обраний для зустрічі кримськотатарськими делегатами не випадково. Як пояснює Ельміра Байрам-Алі: «Його тонка, але пронизливо громадянська поезія з музикою була точкою опори. Уламком зникомої натури короткої відлиги, нагадуванням про перенесені травми. Ми знали, куди ми йшли ‒ Євген Євтушенко, Булат Окуджава, Андрій Вознесенський. З них починалася наша робота «просвітителів».

Першим був Євген Євтушенко. З ним виявилося досить телефонної розмови ‒ без зайвих запитань Євтушенко запросив забрати лист підтримки в Передєлкіному вже на наступний день. Що вони й зробили. Це був перший лист ‒ і він дуже всіх надихнув.

Дорогою до дому Булата Окуджави Ельміра згадала слова з його пісні: «Дверям закритим ‒ гріш ціна, замку ‒ ціна копійка». І дійсно, після дзвінка двері відразу ж відкрилися, а у дверях стояв він сам ‒ Булат Окуджава.

«Справжній ‒ мені він здався дещо старшим, ніж на фотографіях, але дуже схожим на того, кого хотілося побачити. Ми подивилися один на одного… і хтось із нас почав першим. Точно не пам’ятаю хто ‒ швидше за все Наджиє. Уважно вислухав наше пояснення ‒ хто ми та з якою метою з’явилися у нього. Приблизно це звучало так. «Ми з делегації кримських татар ‒ зараз нас у Москві близько тисячі чоловік, зустрічаємося з письменниками, поетами, художниками, вченими, відвідуємо представництва та консульства союзних республік, щоб розповісти про нашу проблему». Ми так торохтіли, що він змушений був якийсь час слухати нас, стоячи на порозі», ‒ розповідає Ельміра ханум.

Булат Окуджава

Окуджава запросив дівчат увійти: «Що ж ми на порозі? Заходьте, будь ласка. Не роззувайтеся».

Ельмирі ханум запам’яталася «спокійна благородна атмосфера довіри ‒ його м’який погляд і голос, оливково-зеленуваті меблі в м’якому велюрі сприяли спілкуванню. Тим більше що інтерес наш один до одного був непідробний».

Булат Шалвович уже знав про першу демонстрацію кримських татар 6 липня 1987 року на Красній площі навпроти Мавзолею Леніна. Почалася розмова з того, що він розпитав про неї. Окуджаву цікавили деталі ‒ здебільшого пов’язані з реакцією влади та людей довкола, яких, як завжди, там було багато. Як поводилася міліція? Чи були провокатори? Чи застосовувалася сила? Чи не забрали кого-небудь в кутузку? Чи були на місці журналісти? Скільки людей брали участь у демонстрації? Скільки часу простояли? Як вона проходила? Які були гасла? Чи були написані транспаранти? Чи скандували демонстранти щось? Його цікавило все, пов’язане з перебуванням кримських татар у столиці.

«Окуджава не приховував свого задоволення; говорив: щось у країні відбувається, а ми тестуємо гласність і перебудову по-справжньому, на своїй шкурі, що називається. Питав нас про наших батьків, які пережили депортацію», ‒ розповідає Ельміра Байрам-Алі.

Так за розмовою непомітно пролетіли дві години. «Він з цікавістю слухав нашу розповідь, перериваючи час від часу запитаннями, щоб уточнити деталі. Нам же була цікава його реакція на те, що відбувається ‒ це був свого роду тест на «справжність» його творчості, в яку ми безмежно вірили», ‒ згадує Ельміра ханум.

Ззателефонував і повідомив, що лист на підтримку кримських татар готовий

Дівчата залишили Булату Шалвовичу свій телефон ‒ квартири, де вони зупинилися. На наступний день він зателефонував і повідомив, що лист на підтримку кримських татар готовий. Сказав він і те, що редколегія журналу «Дружба народів» на його прохання також підготувала лист солідарності з вимогами кримських татар до влади.

Заручитися підтримкою авторитетних інтелектуалів, шанованих у країні письменників було безумовним досягненням активістів національного руху. А через два роки, у 1989 році, Булат Окуджава написав такий вірш:

Я рад бы был покоем восхититься,

но нет его. Тяжки судьбы удары.

Простите меня, турки-месхетинцы!

Простите меня, крымские татары!

Когда вас под конвоем вывозили,

когда вы на чужбине вымирали,

вы ведь меня о помощи просили,

ко мне свои ладони простирали.

Когда на мушку брали вас подонки,

вы ведь меня просили о защите…

Когда-нибудь предъявят счет потомки

мне одному… Я вас прошу: простите!

• 

  Гульнара Бекірова

  Кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

  “>
  
  Підписатись
  

Джерело