18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Амет Меметов, кримський татарин, народився 15 червня 1923 року в селі Улу-Сала Куйбишевського району (нині село Синапне Бахчисарайського району) Кримської АРСР.

Напередодні депортації до складу сім’ї входили: дружина Айше Аметова (1926 р.н.), мати Феріште Мамутова (1899 р.н.), сестри Уміє Меметова (1914 р.н.), Джеваїр Меметова (1915 р.н.), Шейде Меметова (1932 р.н.) та Ельмаз Меметова (1940 р.н.).

Батько та мати були фахівцями з тютюнництва. На момент депортації ми жили в будинку з усіма господарськими прибудовами, також у нас була присадибна ділянка з садом та городом, де вирощували овочі. Батьки тримали худобу: дійну корову, теля, бичка, 8-10 баранів і 10-15 курей. Жили в мальовничому, благодатному місці ‒ кругом ліси, гори й протікала річка.

На момент депортації я брав участь у боях у партизанському загоні, був мінометником Південного з’єднання, бригада №7. Командиром був Федір Федорович Яланчук, комісаром ‒ Меметов із Сімферополя, йому дали прізвище Молочников ‒ у той воєнний час така була політика в радянського командування стосовно кримських татар.

Під час війни наше село Улу-Сала допомагало, як могло, партизанам. Одного разу група партизанів напала на німців і місце їх дислокації, знищивши бойову техніку й солдатів. На ранок німецький комендант вимагав від місцевого населення показати місце розташування партизанів, але селяни не видали. Як покарання німці зібрали жителів у сільському клубі й підпалили людей живцем, а потім спалили всі будинки в селі Улу-Сала, тільки частина людей, які були поза селом, залишилися живими. Уцілілим мешканцям довелося піти в гори й жити в землянках.

На цьому місці після повернення до Криму в середині 90-х років наші співвітчизники встановили пам’ятник загиблим і спаленим жителям села Улу-Сала.

Війна тривала.

18 травня 1944 року розпочалася масова депортація за національною ознакою кримських татар. Вранці 18 травня, за розповідями моєї матері Феріште Мамутової (в цей час я був у партизанському загоні), несподівано в наш будинок увірвалися озброєні люди ‒ двоє солдатів з автоматами та офіцер зі складу військ НКВС, який супроводжував їх. Офіцер зачитав постанову про виселення й дав на збори 15 хвилин. У родині російською мовою володіли дуже погано. Нічого не пояснивши, у грубій формі нам було наказано швидко зібратися. Спросоння сім’я почала баритися, метушитися, поспіхом збираючи речі. Солдати щодо нас поводилися дуже грубо, ображали, кричали, постійно квапили та погрожували розправитися, якщо хтось посміє ослухатися. Все це було несподіванкою, ми толком не встигли зібратися, швидко одяглися, схопили те, що було під рукою, та вийшли у двір. На вулицю, як і нас, вивели всіх сусідів, солдати кричали «Швидше!», принижували, ображали нас, все це супроводжувалося й фізичним насильством. Вважаю, що стосовно мене, моєї сім’ї та співвітчизників був скоєний дуже тяжкий злочин з боку солдатів і офіцерів Червоної армії.

За словами матері Феріште Мамутової, родина не встигла забрати заховані сімейні реліквії та цінності, прикраси і гроші. Звичайно, всі ці цінності потім безслідно зникли. Усіх жителів зібрали в центрі села. Там, в оточенні озброєних солдатів, тримали до обіду. Ніхто не зрозумів, що відбувається, думали, що це щось тимчасове, пов’язане з бойовими діями. Потім всіх повантажили на машини й під конвоєм привезли на залізничну станцію в місті Бахчисарай. Нас, партизанів, за національною ознакою вишикували на місці дислокації загону, нічого не пояснивши, вантажними машинами підвезли до залізничної станції Бахчисарая та буквально заштовхали до товарних, так званих «телячих» вагонів. Там випадково я зустрів сім’ю, родичів. Чи треба говорити про той жах, шокове потрясіння та крики, якими супроводжувалася ця «важлива державна справа».

Дорогою пересування ешелону, яка тривала близько місяця, як і в місцях насильницького поселення, люди помирали від голоду, хвороб, нестерпних душевних мук і нещасних випадків. На станціях і привокзальних ринках, хто, як міг, шукав їжу для сім’ї ‒ був період виживання. Дорогою багато хто потребував медичної допомоги, але її нам ніхто не надавав, хоча багато хто потребував цього.

Вони заздалегідь, до дрібниць продумали, як непомітно ліквідувати цілий народ, щоб забрати його землю

Потребу справляли, хто де міг і в обгородженому кутку вагона. Можна собі уявити антисанітарію, що панувала у вагоні, вщент набитому людьми похилого віку, жінками та дітьми. Людей упродовж місяця в страшних антисанітарних умовах морили голодом, упродовж уього шляху іноді давали «баланду», інакше це не назвеш, і цілеспрямовано тримали в обмеженому просторі до повного виснаження, а потім хворих і завошивілих прирікали на вірну голодну та мученицьку смерть. Вони заздалегідь, до дрібниць продумали, як непомітно ліквідувати цілий народ, щоб забрати його землю.

Нашу сім’ю розмістили в Ферганській області, Кувінському районі, село Суфан у бараках колгоспного двору, де до нас тримали колгоспну худобу та всякий інвентар колгоспної власності.

У цьому ж селі розмістили ще п’ять сімей у непристосованих для житла приміщеннях. Через відсутність елементарних умов життя, продуктів, від хвороб і моральних страждань, доведені до повного виснаження, люди помирали. Воду для пиття та приготування їжі брали з водойми ‒ глибокої ями з водою, уявлення про водопровід у місцевих навіть і не було, або з ариків. У перші місяці перебування на засланні робота була разова, тобто на один або кілька днів розподіляли для роботи на колгоспні поля, з оплатою їжею. У перші роки виселення члени моєї сім’ї дуже хворіли, мій старший син Каміль Аметов (1947 р.н.) був тяжко хворий і ледь не помер, дивом вилікували. Від хвороб у перші роки померли син і чоловік моєї сестри Джеваїр Мамутової. Померла моя сестра Шейде Мамутова. Пізніше після важкої хвороби помер батько моєї дружини.

До 1956 року ми перебували під комендантським наглядом, порушення якого каралося кримінальною відповідальністю.

Депортація була згубною як для нашої сім’ї, так і для всього нашого народу, і прирікала всіх нас на вимирання. Спотворювалися прізвища, які не записували по батькові народжених дітей. Наприклад, я ‒ Амет Меметов, син ‒ Каміль Аметов (1947 р.н.), син ‒ Асан Аметов (1950 р.н.), син ‒ Ремзі Аметов (1953 р.н.), дочка ‒ Гульсум Аметівна Меметова (1956 р.н.), дочка ‒ Гульнара Аметівна Меметова (1959 р.н.).

Життя тривало. Мене та інших моїх співвітчизників взяли на роботу на Райпромкомбінат, відділення Суфан, як рубальника очерету. У той час Райпромкомбінат у районному центрі займався виготовленням так званих підстилок для побутових застосувань (зараз це палас або килим). Робота була жахлива: уявіть собі рубати очерет у глухих хащах на ґрунтових водах. Ходити потрібно було вже вирубаними територіями та відносити снопи на місця складування, ніяке взуття не витримувало. Була встановлена норма щоденної заготівлі. Ми зі співвітчизниками придумали та виготовили взуття з вирізок автопокришок, які також було важко знайти, взували їх на ноги та обв’язували шнурами, щоб не спадали з ніг. Таким чином перевиконували встановлену норму, щоб прогодувати сім’ю та вижити.

Культурних та релігійних звичаїв дотримувалися таємно, в таких умовах дотримуватися було дуже складно.

Діти моїх родичів пішли до школи з узбецькою мовою навчання, на все село була одна школа. Молодший брат моєї дружини Айяр Меметов та молодші сестри Аліє Меметова і Саніє Меметова навчалися в сільській школі з узбецькою мовою навчання. Далі вони закінчили вищі навчальні заклади з узбецькою мовою навчання.

У 1950 році ми змогли переїхати в селище Кувасай Кувінського району й почали будувати житло. Влаштувався я стажером водія на Кувасайський цементний завод, потім водієм, водієм великовантажних машин при кар’єрі.

Дружина Айше Аметова працювала робітником на шиферному заводі. Мого сина Каміля Аметова віддали до школи №2 з російською мовою навчання. Потрібно сказати, що моя сім’я переїхала з села Суфан, там російською мовою ніхто ніколи не розмовляв, адже ні з ким було спілкуватися, не було російськомовного населення.

Не знаючи жодного слова російською мовою, мій син Каміль став навчатися в школі з усіма іншими дітьми. Було дуже складно, але він закінчив школу та здобув середню освіту, а потім вищу, закінчивши Ташкентський інститут народного господарства, факультет планування народного господарства.

У 1950 році народився син Асан, в 1953 ‒ син Ремзі. Жити було важко, постійно недоїдали, зарплата була маленька, нам на сім’ю постійно не вистачало. Моя мама Феріште Мамутова постійно жила з нами. У 1954 році я домігся у влади дозволу переїхати до обласного центру ‒ Фергани, адже тоді в місті жити було набагато легше. Спочатку жили у знайомих, а потім почали будувати собі житло.

У 1956 році народилася дочка Гульсум, потім в 1959-му ‒ друга дочка Гульнара.

Суд має відбутися, і світова спільнота має дізнатися про цю державу, яка вчинила злочин проти цілого кримськотатарського народу та інших народів

Вважаю, що акція «Унутма» запізнилася щонайменше на 20 з гаком років, тому що свідків залишилися одиниці. Мені зараз 86 років. Багато хто говорить, який може бути суд після закінчення 65 років депортації, коли майже всіх депортованих вже немає в живих. А потім, кого судити? Сталіна та його поплічників ‒ катів, безпосередніх винуватців нашої трагедії? А судді хто?

Відповідь тільки одна: скільки б не минуло часу, суд має відбутися, і світова спільнота має дізнатися про цю державу, яка вчинила злочин проти цілого кримськотатарського народу та інших народів.

Необхідно вимагати від української держави відновити наші зневажені права й реабілітувати нас і наших дітей. Україна оголосила себе незалежною та демократичною державою, їй потрібно дотримуватися міжнародних норм. Акцію «Унутма» необхідно довести до логічного кінця з визнанням наших вимог державою Україна та міжнародною спільнотою.

До Криму я, інвалід ВВВ першої групи, повернувся зі своєю сім’єю та разом з моїм народом у червні 1989 року. У цій справі допомогли мої діти, а організував переїзд мій старший син Каміль Аметов. Всі мої діти з сім’ями переїхали та живуть у Криму на історичній батьківщині, землі своїх предків.

(Спогад від 25 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

Джерело