1 вересня 1889 року (13 вересня за новим стилем) на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередня частина тут.

Школа «Нумуне-і тераккі»

Через два або три дні ми ще раз пішли до [Джеміля] Паші. Батько сказав йому, що хотів би, аби я навчався у Стамбулі, і попросив Пашу порекомендувати якусь школу. Паша відправив нас до школи «Нумуне-і тераккі» [Numune-i Terakki, «Зразок прогресу» – відкритий 1884 року найкращий освітній заклад Османської імперії, що включав молодшу і середню школи, навчання у яких велося за європейським зразком] у кварталі Фенербахче. Я склав невеликий іспит і був прийнятий до останнього класу початкового відділення. Оселився я у шкільному гуртожитку. Так розпочалася моя турецька освіта.

Батько залишався у Стамбулі ще близько трьох тижнів, після чого повернувся до Криму. У перший час щотижня в четвер увечері я плив [Босфором] додому і повертався до школи у суботу вранці.

Батько, приїхавши до Стамбулу, знайшов двох кримських студентів, що навчалися у «Харбіє» [Mekteb-i Harbiye – відкрита 1834 року «Військова школа», нині академія] і «Аскері Тиббіє» [Askeri Tıbbiye – відкрита 1827 року «Військово-медична школа», нині Університет медичних наук], і щотижня приймав їх у нашому готелі. У «Харбіє» навчався Хафіз Мухтерем Ефенді, що походив із села Ай-Василь під Ялтою, у «Аскері Тиббіє» навчався Бекір Ефенді, син Хаджі Хамзи з Алушти.

Хафіз Мухтерем Ефенді уже закінчував «Харбіє». Він хворів на легені. Він був лагідним, правильним, урівноваженим і уважним. Особливо справив на мене враження його мундир. Його шабля і еполети довго стояли в мене перед очима. Бути офіцером… одягатися як він… Ця думка опанувала мій розум і серце. Він нічого мені не казав, але з його розмов із батьком я відчував, що він радив батькові, аби я став лікарем. Напевно, тому в майбутньому мій батько з упертою наполегливістю повертався до цієї думки.

Батько у Стамбулі не витрачав даремно часу, відвідував мечеті та інші святі місця. Мене він також брав із собою. Разом ми вирушили до мавзолею праведного Меркеза Ефенді у [кварталі] Еюп. Мій батько був трохи огрядним, тому застряг у повороті коридору до колодязя Меркеза Ефенді. Після виходу він довго про це розповідав і сміявся: «Напевно, у мене небагато гріхів, тому що Меркез Ефенді затримав мене тільки на хвилинку – пожартував і випустив». Пізніше батько завжди в якості амулетів носив у своїй сумці каміння, котре взяв у цьому священному місці.

Пожежа – а ви спите

Певної ночі, незабаром після нашого прибуття до Стамбулу, нас розбудив крик нічного сторожа: «Пожежа!». Батько вскочив із ліжка, велів мені швидко одягнутися, і, схопивши валізи, ми почали тікати з готелю. Весь готель спав. Внизу кельнер і кав’ярник теж спали. Коли вони побачили нас із валізами, здивувалися, стали терти очі. Батько почав пояснювати їм: «Але ж пожежа, ми чули, як ви можете спати…» Вони почали сміятися і пояснили нам, що пожежа дійсно вибухнула, але далеко, на відстані години шляху від готелю. Батько ніяк не міг зрозуміти, чому нічний сторож волав під нашими вікнами через пожежу, яка вибухнула так далеко… Ми повернулися до номера.

Уперше я переживав розставання не тільки з домом і селом, а й із Кримом. Мені було 11-12 років

Перш ніж батько повернувся до Криму, він довірив мене нашим землякам – далеким родичам. Він попросив їх щотижня забирати мене зі школи до себе. Уперше я переживав розставання не тільки з домом і селом, а й із Кримом. Мені було 11-12 років. У спальні гуртожитку я мерз. Цілими годинами я лежав, натягнувши ковдру на голову, і думав про матір, дім, братів і сестер і вважав найбільшим щастям, коли всі вони снилися мені.

Коли я вперше прийшов до нової школи, вчитель математики викликав мене до дошки. Я зрозумів, про що він запитував, і розв’язав задачу, але оскільки я говорив із кримським акцентом, то розсмішив весь клас. Коли ми вийшли на перерву з Мухарром (тоді я не знав, що його так звуть, пізніше я подружився з ним), він почав глузувати з мене, вигукуючи: «Брудний татарин, брудний татарин» [Пізніше я дізнався, що цей хлопчик теж походив із Криму. Також я дізнався, що приказка «брудний татарин» використовувалася в Стамбулі в основному людьми з нетурецких кіл. Прим. Джафера Сейдамета]. Розгніваний, я вдарив його по обличчю. Шкільний служитель, вусатий і високий Мехмет Ефенді міцно потягнув мене за вухо і, щоб покарати мене, відвів мене на веранду на поверсі і велів встати на коліна. Як тільки покарання закінчилося, я спустився вниз і завзято захищав свою правоту. Я стверджував, що зіткнувся з несправедливістю. Пізніше я дізнався, що цей хлопчик теж походив із Криму. Один із учителів перед початком уроку заспокоїв мене, сказавши, що засадниче я правий, але у школі про такі речі слід повідомляти служителю, а я був покараний, позаяк не зробив цього. Він також сказав, що простежить, щоб таким же чином був покараний учень, який принижував мене. Це мене заспокоїло.

У першому класі руштіє

Початкові класи я закінчив із дуже гарною оцінкою. Канікули провів вдома [у Криму] в селі. Після канікул я повернувся до Стамбула, аби почати навчання у першому класі руштіє [аналог середньої школи в освітніх закладах Туреччини]. Привіз мене [Кьосе] Мустафа Ага. Він пробув у Стамбулі один або два дні і повернувся до Криму. Під час свого перебування в Стамбулі він постійно гуляв зі мною по Стамбулу. Наскільки я пам’ятаю, це він першим відвіз мене до фотографа. У нас тоді фотографування себе вважалося великим гріхом. Повернення Аги до Криму занурило мене у смуток. Але і цей рік пройшов звичайним порядком серед уроків, листів і рейсів щочетверга [Босфором] на кораблі додому.

Повернення до Криму – мої подарунки

Щороку вирушати на пароплаві до Криму на довше перебування – це було моє найбільше щастя

Після іспитів я знову поїхав до Криму. Щороку вирушати на пароплаві до Криму на довше перебування – це було моє найбільше щастя. Мустафа Ага привітав мене у Ак’ярі, звідки ми на кораблі попливли до Ялти. В Ялті мене зустрів батько, стиснув і поцілував, і ми швидко вирушили до села. Я потрапив в обійми мами, що вже чекала, братів і сестер, родичів. Відразу після входу до будинку я розпакував привезені мною зі Стамбула подарунки: хну, смачну ароматичну смолу, хустки для жінок, солодощі, іграшки, – я висипав усе це в середину, ми всі розмовляли, радісні і щасливі…

Іспити наприкінці другого класу руштіє пройшли в мене так само добре, і 1905 року, як завжди, я відплив до Криму – і там я став свідком подій, які залишили у моєму житті сильний і глибокий відбиток.

Російська революція 1905 року

Російські події 1905 року я побачив у Ялті: червоне знамено революції… Масове повстання народу, робітників… Тисячі людей під акомпанемент виконуваних хором революційних пісень супроводжували загорнуту в червоне знамено труну революціонера, декількома днями раніше застреленого поліцією. З двома татарськими товаришами я влився в юрбу. Раптом виникло велике замішання: я побачив, як кавалерійський полк, складений із наших татар, розсіює натовп – вершники розмахували нагайками, з натовпу пролунали постріли. Люди почали розбігатися. Я забіг до якогось кам’яного будинку…

Я був п’ятнадцятирічною дитиною і досі навіть не чув слова «революція»

Я розумів важливість спостережених подій, але не усвідомлював їхнього значення. Я був п’ятнадцятирічною дитиною і досі навіть не чув слова «революція». Російську мову я знав погано. Я нічого не зрозумів із полум’яної надгробної промови, виголошеної перед початком процесії. Товариші, з якими я був, знали не більше за мене. Те, що я почув від наших, складалося з уривчастих відомостей: «Козаки (так вони говорили на росіян) не визнають свого правителя… Анархія… розлючені…» У розмовах майже кожен повторював, що анархію викликала поразка росіян у війні з Японією.

Далі буде.

Джерело