"Галя на Марсі" -…

Галя ось уже четве…

Яким чином журналіст може…

Якщо Ви працюєте ж…

Тиждень молінь за єдність…

По всьому світі від…

Свята Літургія за єдність…

Свята Літургія за є…

Творчість, яка ніколи не…

17 грудня 2019 року…

«
»

Радянська журналістика у Харкові: каламутні витоки

Скажи мені, хто твій друг – і я скажу, хто ти. Скажи мені, які люди обстоюють ту чи іншу ідею – і я скажу тобі, чого вона варта… Навряд чи думали працівники Робітничо-Селянської інспекції УСРР, що саме такого висновку дійдуть уїдливі нащадки, ознайомившись з результатами їхньої копіткої праці. Вони ж бо щиро прагли іншого – очистити від пристосуванців пропагандистський апарат. Не вийшло: в ситуації, що вимагала негайного хірургічного втручання, довелося обмежитися лише встановленням діагнозу. І був він вельми невтішним: «незгасне світло ленінського вчення» несли в «широкі народні маси» надто вже сумнівні людці.

Так звана УКРРОСТА – українська філія Російської Телеграфної Агенції почала працювати у Харкові 5січня 1920-го – за три тижні після того, як з міста вибили «білих». Звичайна практика воєн: слідом за солдатами завжди йшли місіонери. Завоювання територій традиційно супроводжувалося завоюванням душ. А ще – набиванням кишень. Чим, власне, і займалося керівництво згаданої установи.

Складалося воно, незважаючи на задекларовані у назві «українськість» і «російськість», з представників іншої національності. Завідуючий агенцією – двадцятип’ятирічний Давид Ізраїльович Райхштейн (псевдо «Ерде») примудрився віддати всі більш-менш значущі посади своїм родичам та друзям.

Як на часи нинішні – справа звичайна. Ми вже давно звикли до численних «трудових династій» на усіх щаблях владної драбини. Не те що обурення – тихого осуду не дочекаєшся. Інакше було у році 1920-му. Будь-які прояви «кумівства» пильно відстежувалися і суворо каралися. Лише поодиноким щасливцям вдавалося у подібних випадках відбутися партійними стягненнями. Траплялося, і трибунал, і всюдисущу ЧК до покарання залучали. Та що можна було вдіяти супроти вікових традицій?

«Робітничо-селянські інспектори» – пролетарі з трамвайного депо, спочатку просто розгубилися, потрапивши до інтелігентського «серпентарію». «Багато співробітників доводяться родичами один одному, – скаржилися перевіряючі. – Але важко визначити родинні зв’язки, оскільки служать вони під різними прізвищами і часто змінюють їх».

Одначе, визначили. І документи цікаві після себе залишили. До прикладу, ось цю анкету, схожу на анекдот: «Прізвище, ім’я та по батькові: Менес Абрам Самуїлович… Ким доводиться особам, що проходять у справі: батько Яковлєва та Сємьонова».

«Додаткові» прізвища дозволили дружній сімейці окупувати художній відділ УКРОСТА – плакати, гасла, портрети вождів. Менес-Сємьонов його очолив, а Менес-Яковлєв посів «хлібне» місце завідуючого матеріальним складом. Знайшлася цікава робота і для татуся – знаного у Харкові портретиста.

Щоправда, цікавою вона була не за змістом – за формою оплати. Допоки у відділі не з’явилася сувора комісія, Абрам Самуїлович залишався єдиним, хто отримував за свою працю відрядно. Всі інші, включно з геніальним Єрміловим, твори якого оцінюються зараз солідними сумами, змушені були задовольнятися «голими» ставками.

Зрозумівши, що з Менесами багато не заробиш, «майстри пензля» почали замість плакатів «малювати» заяви на звільнення і… натрапили на серйозне звинувачення. «Звільнити ми вас не звільнимо, – приголомшив малярську братію Сємьонов. – А от працювати змусимо. Якщо ні – здамо в ЧК за саботаж».

Кинулися художники до товариша Ерде: ліквідуйте «сімейність» у відділі! Вона вже на роботі почала відбиватися! Образливо вислуховувати погрози від людини, яка навіть пензля в руках не тримала! Та хто ж її ліквідує, коли і сам Давид Ізраїльович прилаштував касиром рідного батечка, а на додачу двоюрідних брата з сестрою «пригрів»?

Зовні все виглядало пристойно: Райхштейн-молодший проходив за документами як «Ерде», старший вибрав собі звучне псевдо «Есер». Спійманий на гарячому – а чим ви керувалися, порушуючи заборону на спільну службу родичів?! – Давид Ізраїльович гордо відповів: «Революційною совістю!». Після чого пояснив ошелешеному слідчому: щойно звільнений від денікінців Харків являв собою суцільне кубло «контри». Нема кому копійки довірити! Дякувати долі, вчасно татусь нагодився. Та й кузен теж – якраз тоді, коли розгорталася грандіозна оборудка з закупівлею «контрреволюційних» газет.

Про неї варто згадати окремо. Геніальна ідея – зберегти для нащадків «ворожу» пресу –документ «буремних років», народилася у світлій голові Платона Кєрженцева, керівника Російської Телеграфної Агенції. Він же і кошти знайшов для її втілення. Немаленькі! Московські гроші впали на українську філію золотим дощем…

Це ж у далекій столиці «контрреволюційні» газети вважалися раритетом. Їх там не бачили з часу придушення есерівського заколоту у липні 1918-го. Інша річ – Україна, де влади змінювали одна одну, немов у калейдоскопі, і кожна залишала після себе купи пропагандистського мотлоху.

Працівники УКРРОСТА (не всі – лише «наближені»!) вигрібали денікінський непотріб з горищ та сараїв, збирали по друзях та знайомих, скуповували «на вагу» у кіоскерів. А потім продавали здобуте рідній установі за дуже вже нескромними цінами. Охнули інспектори, побачивши цифри продаж! У декого з «укрростівців» прибуток від побічної діяльності вп’ятеро перевищував офіційну зарплатню. А заодно – і найбільший з дозволених в УСРР посадових окладів.

Сімейство Райхштейнів теж не оминула газетна лихоманка. За 18 000 карбованців нащадок придбав у предка комплект «Вестника УНР». Тільки не київської УНР – харківської, маріонеткової держави, створеної більшовиками у грудні 1917-го. На тому й погорів: видання було, дійсно, раритетним, та аж ніяк не контрреволюційним. Швидко з’ясувалися і інші цікаві деталі афери.

Купувати офіційно газети у свого батька, до того ж незаконно працевлаштованого, завідуючий не насмілився. Отут і став у нагоді двоюрідний братик – шістнадцятилітній Вєня Рашфал, далекоглядно перейменований у «Аркадьєва». Ордер виписали на хлопця, а 18 000 віддали його дядькові – Ізраїлю Самуїловичу Райхштейну («Есеру»).

Багато це чи мало? На щастя, маємо з чим порівнювати. Взимку 1920-го рядовий харківський міліціонер, підставляючись під бандитські кулі, отримував 3 000 карбованців на місяць. Згадуваний раніше Василь Єрмілов – художник не з останніх, «сидів» на ставці у 6 400 крб.

Та навряд чи хто заздрив Ізраїлю Самуїловичу. Навіщо? Адже для цього мався більш підходящий об’єкт – його синочок. У 106 396 карбованців обчислили перевіряючі заробіток товариша Ерде за перші три місяці 1920 року! Не мали підстав скаржитися на долю і найближчі соратники Райхштейна-молодшого. Завідуючий губернською філією УКРРОСТА Леонідов (Варшавський) «підняв» за той же період 76 334 крб., керуючий справами товариш Ланський («у дівоцтві» Ловчиновський) – 50 672 крб. Плакатник Сьома Любарський (насправді – Герчик) заробив на «білих» газетах 41 660 «сов. знаків».

Та не тільки «ворожа» преса слугувала джерелом надходжень. Своя, революційна – теж. Як виявила перевірка, співробітники агенції постійно і безсоромно «передирали» матеріали з московських друкованих видань, а гонорари за них отримували, як за свої власні.

Здавалося б, можна вже «наїстися». Та куди там! У переддень Світлого Воскресіння (в 1920-му більшовики ще визнавали Пасху), керівництво УКРРОСТА вдалося до вчинку, що у російській мові визначається дієсловом «крысятничать». Святкові продовольчі пайки, отримані від влади, були тихесенько-любісінько розподілені між «наближеними».

Врешті-решт, у відповідності до слів пролетарського гімну, «час розплати настав». За агенцію взялися слідчі Наркомату юстиції і довели справу до революційного трибуналу. Отут почалося найцікавіше – «червоні» судді несподівано посліпли.

Харківський «губревтриб» рішенням від 17.06.1920 року постановив «вважати виправданими» усіх сімох «укрростівців», звинувачених у посадових злочинах. Факту спекуляції газетами трибунальці не помітили впритул, а «кумівство» та скупку преси через підставних осіб товаришу Ерде вони пробачили. З огляду на його «політично стійку трьохрічну роботу задля Радянської Республіки». Обидва Райхштейни, Менес-Сємьонов, Ловчиновський-Ланський, Герчик-Любарський, а також громадяни Готліб, Бойм та Рафшал могли вважати себе білими і пухнастими. І це попри те, що найвпливовіші особи УСРР – товариші Петровський та Косіор, вимагали суворо покарати шахраїв. Все переважило високе московське заступництво! Крім особливої думки однієї цікавої людини…

Перегляду справи добився представник обвинувачення Лев Туркельтауб – дарма, що одноплемінник спритників, діяч зовсім іншого штибу. Лев Самуїлович навесні 1918-го командував бойовою дружиною харківського «Бунду», воював з криміналітетом і вже тоді вславився своєю непоступливістю. Не зрадив він їй, і ставши комуністом. Та на більше, ніж «заплямувати анкету» Райхштейну та його колегам, сил товариша Туркельтауба не вистачило. Адже вирішував не він – Верховний Касаційний Суд УСРР.

23 липня поважний державний орган знайшов, нарешті, ознаки злочину у бурхливій діяльності Давида Райхштейна. І навіть оцінив її «п’ятьма роками виправних робіт з позбавленням свободи». Після чого згадав про амністію і «п’ятірку» реальну замінив умовною «троячкою». Шість місяців змушений був відпрацювати на радянську владу Менес-Сємьонов. Всі інші відбулися легким переляком – забороною займати посади у державних установах протягом року.

Портрет головного героя нашої історії пощастило знайти в бібліотеці зображень Російської Інформаційної Агенції «Новости». Аякже! Легенда радянської журналістики! Довго працював у московських «Известиях», все своє свідоме життя таврував друкованим словом ворогів радянської влади. Помер в 1981-му у ранзі «ветерана КПРС». «Соратник В. И. Ленина, большевик Давид Израилевич Эрде», – скромно значиться під зображенням. Так, саме того Володимира Ілліча, який колись оголосив: «Иной мерзавец может быть для нас именно тем полезен, что он мерзавец».

Едуард ЗУБ,
Харків
Газета “Український простір” №11-12 (67-68), жовтень 2012 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *