28 лютого – Кобзарський…

Запрошуємо всіх 28…

"Галя на Марсі" -…

Галя ось уже четве…

Яким чином журналіст може…

Якщо Ви працюєте ж…

Тиждень молінь за єдність…

По всьому світі від…

Свята Літургія за єдність…

Свята Літургія за є…

«
»

Йосип Позичанюк. Збережена спадщина

ВИРУШАЛИ ХЛОПЦІ.

Буран виклав сосни: схрестилися на просіці з обдертими боками стовбури. Стирчить обірване руде коріння, на ньому тримається сухий з білими крайками пісок і шматки глею.

Верхами вцілілих сосен шумить синій вітер. Вдалині перегукуються хлопчаки. Дівчина перебирає лісові квітки, сідає на звалену сосну і блукає зором у густовітті.

Між вигорілою глицею сторожко озирається жовна. Він стоїть проти дівчини.

– Виходить, завтра не прийдеш, Устиме?

– Ні, Оленко!

Квіти розсипаються, клопіт з ними.

– Неправда, ніби часу в тебе нема?

Він сідає поруч.

– Чому ти збентежена? Хіба я в чомусь завинив?

– Ти ж докору не чуєш, – вона глянула на хлопця тужливими очима, а він дивиться з веселістю і прибирає з очей розсипаний чуб, як розчісану плоскінь.

Відколи ми заприятелювали – я пізнав незнану мені красу оцих шумливих сосен і клечальних берегів Собу. А моя «Черемха» – то про тебе пісня.

Дівчина відійшла від сосни – вона вже зів’яла…

Випорснула з густого віття сполошена пташка, хруснула гілка над головою.

– Я тобі не хочу вадити…

Хлопець обдирав соснову кору, дивився на землю. Велика руда комаха, ізсуваючись у ямки, сунула до розтоптаного мурашника довгастий запорошений мішечок.

– Мені й самому ніяково, Оленько.

Я забираю в тебе час, а думки наші про дружбу розходяться… Хто там гупає вдалені? Хіба сосни рубають?…

– Ти шукаєш товариша, щоб разом іти в життя. Я ж залишусь таким же приятелем, як і тепер.

Дівчина пильно розглядала зірчасту квітку, аж до очей її піднесла… Жовті пелюстки облямовує темновишнева лиштва. Підвелась і ледве рушила піщаною просікою. Ішли мовчки до узлісся.

– Я сюди…

Вона перебігла через рівчак, пішла високими соняшниками. Замерехтіли широкі полики, і довга коса торкнулася шершавого листу. Побігла, не оглядалась.

На тонкій корі високих сосен меркли сонячні промені, спадав димкуватий лісовий холодок.

Устим довго не рушав з місця. Потім витяг і переклав до бокової кишені воронений пістоль.

Що ж я тобі казатиму, кохана моя? Як вернусь живий – зустріну.

(предрук: «Український Самостійник», Мюнхен, 27 січня, 1952р.)

У ПОЛІ.

Чотири повстанці все далі відбігали поза перстень оточення. Було вже літо 1944 року. Спека пекла груди, сушила горло, дзвеніла в голові. Позаду ще зрідка гахкали гранатомети, короткими серіями сікли автомати, а ген на обрії чорнілись точками енкаведисти.

Села й хутори принишкли… Не можна зайти. Над усім, над довколишніми селами тяжіла хрипла лайка окупантів. Тоскно вистукують старосвітські вагончики на гайсинській вузкоколійці. До Вінниці мабуть багато людей іде. На зміну кенінгзберзьким райхкомісарським повернулись кремлівські «освободителі». Життя на українських землях знову ступає під гук пострілів російських тульських наганів.

До умовленого місця збірки було ще далеко. Голодні і стомлені хлопці ледве протолочувались споловілими житами. Ройовий командир оглянувся на п’яних від утоми побратимів і сів на межі неподалік дороги. Хлопці не сіли, а прямо попадали біля нього.

Автоматник з над Стрипи (із Західної України), в запорошеній вишиванці, довго дивиться на землю і починає клясти весь світ… Ні братів, ні сестер на цьому східному поділлі не може відшукати його товариш. Як не в Сибіру то в якомусь німецькому таборі. А інший, з дому взятий насильно, десь далеко на Півночі, в Карелії, біжить на фіна та пробиває свої кишки на колючим дроті. І то за Сталіна клятого. А інші, що тут лишилися, без танків і гармат не дуже то хочуть воювати разом з нами проти сталінців. Дав би я їм зброю не таку, щоб у нас десь у Проскурові чи Коломиї УПА великі зброярні мала…

Насторожив хлопців глухий тупіт. Командир обережно глипнув з-понад плеса колосків на широкий шлях, покритий муравою. Дорогою гнав корову до села школяр-пастух. Патиком розбиває собі пилюку по дорозі, докірливо покрикує на корову Лиську. Навколо ні душі. Пастух гомонить сам з собою, шукає якоїсь ноти та, порівнявшись із принишклими повстанцями, починає бадьоро:

Мандрували ми лісами
З лютими ворогами…
Хлопці підемо
Боротися за славу,
За Україну, за її права…

Повстанці нишком наслухували. Дитячий голос, узявши біля них найвищу ноту, віддалявся, юренів тихіше, аж поки не згубився серед вечірнього стрекоту польових коників. Ройовий ще довго ловив пісню, потім підвівся і запитливо глянув на своїх хлопців. Вони усміхнулися, повеселішали, бадьористо стали на ноги. Відомо: співає хлопчина повстанських пісень, значить, нема більшовиків у поблизьких селах.

У далині видніли ся темні шпилі вінницьких будівель. Подув свіжий вітер. Командир поправив на собі трофейну большевицьку рубашку, помацав, відібраного ще колись у німців, пістоля, що висів у нього на лівім боці. А відтак урочисто та радісно промовив: «Гайда, хлопці! Опівночі будемо на місці!»

(Передрук: «За Українську Державу», журнал в идаваний Організацією Українських Націоналістів.
Рік II, ч.6, січень 1945 року)

УПА

ЗЕЛЕНИЙ ШУМ.

Отаман, стоячи на дубовому пні погляда на нових гостей, з-під сивої кубанки двома чорними китицями вирвався чуб, груди важко! розносять короткий кожушок з чорним комірцем, побілілі пальці затисли вдвоє зібганий ремінний нагай. Дикі хлопці їдять його зором. Привели двох уповноважених і чекають слова страшного месника, що з Сибіру втік. Його синок підбіг до першого оцупкуватого: сіра шинеля й кров’яний орденок.

– Дай мені його, батьку! Цей шість неділь сидів у нашому селі, наганом бив матерів, як свої коні з колгоспу.

Отаман ворухнув куточками вуст. Його кров. Росте і колій, зразу за ніж хапається. Не вміє ввічливо говорити зі столичними партійцями.

– Звідки? – зіскочив отаман з пенька.

– Ленінградєц.

– Чого прийшов в цю сторону?

– Земля зовйот.

– Поетично! – Обернувся до повстанців.

Уповноважений землі хоче. Нагодуйте його, хлопці!

Ленінградця рвонули, а тихоокеанський матрос уже назбирав землі в пелену чорної бурки. Не хотів їсти, церемонився, як дівка, матрос припросив ручкою нагана по зубах: почав ковтати. Земля верталась, не хотіла лізти в його чорну суху горлянку.

Другий намагався впасти на коліна, хлопці тримали його попід пахви. Отаман звів густі брови.

– А-а-а. Гайсинський-портной! «Одноголосно ухвалили виселити». – Підвів нагаєм підборіддя. – Скільки людей загнав на чужину?

– Хліба шукав, отамане, як ховрах. Дві зустрічні червоні валки викачав. Третьої не доконав…

– Хліба йому не пожалуєм! – Отаман злетів на пень.

– На різдоріжжя їх, хай люди пізнають! Землі в нас вистачить і хліба доволі. Ми кожного путіловца нагодуємо так, що сік на животі виступить і біла муравиця піде з рота!

Звалили два вилкуватих ясеня, спроквола обтинали гілля, підганяли перекладину. Ліс гомонів від повстанського реготу. Гайсинський-кравець доїдав відро пшениці й очі його потроху вилазили на лоба. Під глодом доходив путіловець, ригав землею, чорні патьоки слизились по бороді, стікали на груди.

Холодний верховик сіяв дубовим насінням, зривав дикі груші, обламував тріски. В молодняку гупали лісовики, гострі сокири придзвонювали вічному зеленому шумові.

(Передрук: «Українська трибуна», Нью-Йорк, 11 травня 1947року)

В ЖИТІ.

Ходила принишклими селами. Люди насторожено вилазили з льохів і мовчки дивились на подзьобані кулями стіни, звуглені хати, рознесені гарматами стріхи. У кожного своя жура. Сестра питає про брата, жінка про чоловіка, засмучена дівчина мовчить про нареченого.

-До містечок заходила. Вистоювала біля облуплених, цегляних касарень. Виглядала при широких дорогах…

Літають землисті машини з гарматами, зривають рідку куряву. Вона витирає хусткою сухі, запорошені вуста, зупиняє звільнених з полону.

– Брата мого, Юрка Губенка, не стрічали?

– В одному баталіоні були… Казав він: «Усі разом рубатимем орду. Приєднаються кармелюківці, довбущуки прийдуть. Зродяться козачі полки і принесуть на шаблях сонце!»

Вона глянула розпачем, за рукав схопила.

– Убитий?

– Не знаю…

– А може в полоні, скажіть?

– Хіба знати? Ідеш у пекло, бо вогонь за плечима…

Впала на межу.

– Як тобі розказати, батечку, яке у нас горе? Я не знаю, де ти лежиш… Чи в далеких, холодних лісах, чи при тому березі, де сонце не світить…

Пішла полями… Доспіли жита, помережені важкими танками, пориті бомбами, столочені бійцями… А сонце палить, над колоссям срібними нитками мерегтить марево, сірі кібчики сидять на порваних телеграфічних дротах і безжурно причепурюють себе дзьобочками.

Бродила бойовищем. У житі стримлять рушниці загнені багнетами в землю. Зяють розірвані жерла гармат.
Серед мідних склянок лежить козак, ніби спить… Скрутився, голову поклав на ліву руку.

Гей, та тут ціле кладовище. В житі виросли, в житах і смерть спіткали.

Колоски затоками біжать до левади. На пагорбку, серед бур’янистого жита, стоїть дика груша. Стежки до неї снуються, на стежках убиті. Найдальший упав ниць, простяг руку, затиснувши в кулаку колосок з волошкою.
Стояла і заніміла. Припала до нього, повернула голову. Уста розкриті, зубами усміхається. Підвела голову, поклала собі на коліна. Дивилася на мертве обличчя, промовляла:

– Не поведеш подолян… Устань, брате… Устань, мученику мій… Кармелюківці тебе виглядають, а матір ставе на божничку замість образів.

Відгорнула з чола скипіле криваве волосся, дивилася сухими очима і вже не плакала.

(Передрук: «Юнацький шлях», Мюнхен, 1947)
Газета “Український простір” №4 від 15 жовтня 2008 р.

Про автора новель Йосипа Позичанюка читайте статтю Владислава Проненка Слово і багнет Українського простору

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *