24 квітня виповнюється 105 років від Дня народження відомого харківського кобзаря Анатолія Захаровича Парфіненка (Парфиненка).

Народився Анатолій Парфіненко 24 квітня 2013 року у с. Покровському на Катеринославщині (Дніпропетровщині). Його батько – Захар Парфіненко був кадровим офіцером російської армії, згодом – армії УНР. Мати працювала робітницею на місцевій швейній фабриці. У Анатолія був молодший брат – Іван. На третьому році у житті Анатолія стається трагедія – через хворобу він втрачає зір. У жовтні 1918 року Анатоль переживає ще один удар долі – за участь у збройній боротьбі більшовики розстрілюють його батька. Родина Парфіненків опиняється у загрозливому становищі. Через матеріальну скруту і страх більшовицької помсти, мати таємно віддає Анатолія на виховання дідові Луці. А вже через рік дід відвозить 6-ти літнього Анатолія до Дніпропетровської школи-інтернату для незрячих.

У інтернаті доля подарувала Анатолію чудових вчителів, які навчали хлопця не тільки шкільної програми, але й засобам виживання у жорстокому світі. Зокрема, хлопцеві прищепили любов до музики, дали можливість освоїти виконавство на багатьох музичних інструментах, навчили навичкам самооборони тощо. А незрячий вчитель Ємиць Степан Юхимович таємно передавав Анатолію таємниці астрології, провісництва, основ традиційного народнього лічництва.

Після закінчення інтерната Анатолій Парфіненко навчається на робітфаці Дніпропетровського інституту професійної освіти. Щоб вижити на базарах заробляє провісницьким ремеслом, працює у швейних мануфактурах. У 1926 році від впливом співогри полтавського кобзаря Івана Носачевського починає цікавитися бандурним виконавством, мріє про власну бандуру. На початку 1930-х років пішов в науку до кобзаря Федора Кушнерика з Великої Багачки Полтавської області. Першу, невеличку, довбану, діатонічну бандуру з дерев’яними кілочками отримує в дарунок від свого пан-отця. Згодом, купує новий інструмент у шкільного вчителя Герасименка з с. Густивищі. Протягом кількох років “на пару” працював з Кушнериком по селах і містечках Полтавщини. Невдовзі недалечко від селища, де жив панотець Анатолій знайшов свою долю – зустрів чудову селянську дівчину Марію Вернигору, яка стала вірною подругою кобзарю на все життя.

Крім Кушнерика Анатоль полюбляв кобзарював також і з іншими незрячими співцями – Петром Гузем, Андрієм Саранчою. Приятелював із полтавськими бандуристами-аматорами – Яковом Сітком, Іваном Скляром, Дмитром Самійленком, Миколою Сармою-Соколовським. Невдовзі у Івана Скляра купує свій третю бандуру.

До Другої світової війни Анатоль з родиною жив у Миргороді, згодом – переїхав до Ромодану. Під час війни відновив активне кобзарювання селами і містечками Полтавщини та Харківщини, був керівником церковного хору громади УАПЦ в Ромодані. Часто кобзарював у поїздах до Дніпропетровська, Харкова, Донецька. У своїх спогадах завжди оповідав про військовий період як про дуже сприятливий для кобзарства час, етап новітнього відродження кобзарсько-лірницької традиції на Україні.

Після Другої світової працював у різних установах УТОСУ Полтавщини, а по сумісництву- організовував самодіяльні ансамблі, хори, гуртки на Миргородщині.

1957 року після важкої хвороби Анатолій Парфіненко переїзджає з родиною до Харкова. Працював на промислових виробництвах УТОСУ і одночасно брав активну участь у культурному житті Харківщини. Часто виступав з концертами-лекціями на підприємствах, школах, вищих навчальних закладах краю. Разом із харківським бандуристом Григорієм Ільченком влаштовував бандурні “гастролі” будинками відпочинку і санаторіями Харківської області. Не рідко “потайки” від своєї родини кобзарював у електричках і на базарах райцентрів.

Українську революцію 1989-90-х років сприйняв з великим захватом і ентузіазмом. Не отримавши від влади офіційного дозволу на вільне кобзарювання, Анатолій Парфіненко наперекір всім життєвим обставинам поновив традиційні “кобзарські ходки”. За підтримки свого повадаря і учня Костя Черемського активно мандрував краєм і багато кобзарював “просто люди”.

Анатолій Парфіненко мав величезний традиційний репертуар, знав багато світських і релігійних творів, псальмів, молитв, а також силу силенну народних сліпецьких переказів, замовлянь, причитів і жебранок. У досконалості володів миргородським діалектом лебійської мови. Міг годинами розповідати про незрячих кобзарів і бандуристів минувщини. При кожній зручній нагоді виконував на бандурі різноманітний репертуар, мав власні співані та інструментальні твори. Мріяв про повернення до традиційної, діатонічної бандури. Крім кобзарства до кінця життя займався провісництвом і народним лікуванням.

Помер Анатолій Парфіненко раптово 9 березня 1992 року від інсульту. По собі залишив велику родину і світлу та незгасиму пам’ять…

Павло Клененко,
Харків