Ось уже понад місяць у одному з найстаріших американських медичних військових центрів – Волтер Ріді, що у Вашингтоні – проходять реабілітацію українські ветерани із зони АТО. Всього наприкінці серпня до госпіталю приїхали і залишились тут п’ятеро з них. Зустрітися з українськими бійцями під час занять з терапії знімальній групі «Голосу Америки» дозволили лише зараз – після тижня карантину й кількох тижнів адаптації, які вони пройшли. Попереду в хлопців ще місяці тренувань, операції та реабілітаційний процес.

50-річний Олександр Косолапов – уродженець міста Щастя, що на Луганщині, прибув до Волтер Ріду лежачим. Зараз він потроху вчиться ходити на милицях. Уперше чоловік дізнався, що таке війна, ще 18-річним у Афганістані. Тож коли на сході України почалися сепаратистські розмови переконував знайомих не кликати у дім біду. Воювати пішов, коли одних розмов забракло – добровольцем за компанію з сином.

Синочок, я тебе водив у дитячий садочок, я тебе водив у школу, то як це я не піду з тобою на війну?

Олександр Косолапов

«Приїхав мій син Вова. Посміхнувся і сказав: «Батько, якщо не ти, то хто?» Каже: «Бо ну як нам видали зброю, а ми з переляку в першу ж ніч один одного ледь не постріляли». І питає: «Тато, ти підеш зі мною на війну? Там потрібні люди, які знають, що це таке». Я сказав: «Синочок, я тебе водив у дитячий садочок, я тебе водив у школу, то як це я не піду з тобою на війну? Звісно, піду», – ділиться Олександр Косолапов.

Олександр пам’ятає, як йому під час бою майже цілком відірвало ногу. І як далі львівські лікарі близько року його виходжували. Врятували йому і життя, і ногу. Тож чоловік тепер вдячний і американським фахівцям, але передовсім хотів би, щоб це бачили там – у Львові.

«Трохи мені шкода, – зізнається Олександр, – що львівські лікарі, які дуже великий шлях пройшли, зараз не бачать ось цього: як я роблю перші кроки. І мені дуже прикро, бо це їх теж заслуга і їх слава також».

Разом із іншими ветеранами, які прибули до Волтер Ріду, Олександр дякує тутешнім українським волонтерам, із якими вже побував біля океану й не раз у гостях. Балують вони нас, погоджується з ним й інший український ветеран Вадим Мазніченко, родом із Миколаївської області.

«Тут волонтери нам дуже допомагають, балують нас і дуже добре ставляться до нас. Вони не можуть приїхати в Україну. Тому ми приїхали сюди, а вони нас балують. Питають, що нам треба. Возять нас то на море, то на аерошоу. Кожен вихідний у нас є програма», – радіє Вадим Мазніченко.

До війни Вадим працював будівельником. Далі служив під Волновахою в Старій Ігнатівці. Доки не потрапив під мінометний обстріл. Що було далі, Вадим пам’ятає уривками.

Хлопці надали мені допомогу, після того я відключився і прокинувся аж через днів шість

Вадим Мазніченко

«Витягували мене хлопці. Надавали першу медичну допомогу. Пам’ятаю – був Рома Бевз – царство йому небесне… Його снайпери убили. Хлопці надали мені допомогу, після того я відключився і прокинувся аж через днів шість в Одеському військовому госпіталі. Тобто майже тиждень я нічого не пам’ятаю – був у комі», – пригадує Вадим.

Вадим із захопленням розповідає про те, як летів на військовому літаку до США. Каже – хоч і був десантником, раніше знав як то літати на гелікоптері, але літак – це було щось новеньке. Попереду у нього ще операція, навчання: як справлятися з протезами й заміна їх на більш функціональні – тачбіоніки. Утім, чоловік уже будує плани на майбутнє.

«Як повернуся, хочу одружитися, освіту отримати. У нас є така можливість зараз: безплатну отримати освіту», – ділиться Вадим Мазніченко.

І ще передає вітання додому. «Хай вони мене там чекають, – каже він. – Приїду скоро, люблю їх. Нехай не засмучуються, бо я скоро повернуся».

Коли Вадим та інші хлопці повернуться додому залежить від того, як швидко буде покращуватись їх фізичний стан. Однак, один із тих п’ятьох, що прибули до Волтер Ріду місяць тому – Володимир Брижак – уже цієї суботи, 26-го вересня, відправився назад – до України.

Джерело