Дев’ять днів минуло, як не стало з нами Владислава Проненка. І як же так стається, що іноді егоцентризм, зацикленість на власних справах примушує зовсім “забути” про потребуючого допомоги товариша? Мабуть, якби не стривожений дзвоник Миколи Десятника, секретаря Харківської спілки журналістів, якому приснився страшний сон, на жаль віщий, то напевно б так і не поїхав би до п. Владислава…

Я, п. Микола Десятник та п. Микола Калита, фотограф та відеоопреатор з котрим ми знімаємо фільми, йшли Холодною горою на Нижню Гійовку та мали недобрі передчуття. Цей моторошний момент, коли ми зайшли у двір й побачили, що пожовкле опале листя прикрило стежку до хати — тут кілька днів ніхто не ходив. Ворота й хата не були зачинені на замок. “Пане Владиславе!” — вигукнув я, коли відкрив двері будинку. Відповіді не було, але війнуло холодом. В хаті не опалювалося, хоча було вже 14 листопада. За мить в кімнаті ми побачили Владислава, котрий непорушно сидів одягненим на ліжку, схилившись наперед…

Експертиза показала, що серце зупинилося приблизно за чотири дні до офіційної дати смерті Владислава, коли його було знайдено неживим.

Біля виходу з дому ми знайшли сумку, котру Владислав зібрав, очікуючи, що його відвезуть до лікарні, як обіцяли. В ній був чистий одяг та зошити з записами й книжки. Прості речі — відвідати хворого, вчасно покласти в лікарню напевно вирвали б його з пазур смерті, принаймні на певний час. Та говорити про те вже запізно…

Пригадую, що неодноразово, начебто жартома Владислав казав: “Коли будете мене ховати — ввімкніть позивні радіо “Свобода”. Пісня січових стрільців “Ой у лузі червона калина” стала позивними українського мовлення з-за кордону в нелегкі часи для України. Владислав увійшов в журналістику саме з роботи кореспондентом радіо “Свобода”, коли праця там була ще нелегальною. Проте ризик його не страхав. Навіть коли вибили нижні зуби за черговий викривальний матеріял. Пройшовши горнило харківської журналістики на початках незалежности України, Владислав й в подальшому був автором значної кількості публікацій на актуальні та злободенні теми.

Владислав мав унікальну рису — вмів запалювати ідеями. Саме за його ініціативи в Харкові кілька років поспіль працювали Інтенсивні курси журналістики. З його легкої руки розпочалося видання громадсько-політичного та культурно-релігійного двотижневика “Український простір”, де він був першим головним редактором. Щорічне відзначення дня українськомовної преси 12 листопада, в день виходу першої на підросійській Україні українськомовної газети “Хлібороб” у 1905 році — також його ініціатива. А скільки ідей щодо вшанування визначних харків’ян, про яких не часто згадують, або й просто не знають…

Йдучи вулицями і майданами Харкова, він міг безперервно розповідати про те, що не написано в жодному виданні про наше місто! 16 відзнятих серій документального фільму “Харківські завулки” побачили світ, проте 5 серій з цього циклу так і не були дороблені… 6 серій циклу “Східний фронт” про війну на Донбасі теж побачили світ, і, на жаль, теж залишився необроблений відзнятий матеріал. Маса ідей щодо зйомок документальних фільмів так і залишилися лише в електронних текстових документах.

Де б ми не їздили, де б він не був, завжди в кишені, а частіше на руці мав вервичку. Напевне, що покладав надію Бога і завжди переймався справами з українського церковного життя.

Поховали Владислава Проненка на 8-му міському цвинтарі на Лисій горі в Харкові. Там, де спочивають його мама, бабця та дід — за сотню метрів від центрального входу по головній алеї.

Упокой, Господи, душу Владислава у Царстві Небеснім, там де праведні спочивають!

РОМАН ЧЕРЕМСЬКИЙ,
Харків