Вул. Манізера, 4, будівля Харківського комп’терно-технологічного коледжу НТУ «ХПІ». Саме тут В. Чистилін, декілька днів тому, представив документальний фільм «Герої не вмирають» про події чотирирічної давнини, які досі озиваються щемом у зболених серцях українського народу.

В коридорі тече звичайне студентське життя. Хтось обговорює твір, хтось – лекції, хтось – студентське самоврядування і корупцію. Ні слова про фільм, чи про очікування від нього. Студенти сміються, обмінюються враженнями і просто живуть. Дивишся і мимоволі виникає питання «А чи дійсно герої не вмирають?»

Настає час, і всі поволі стікаються до актової зали, займаючи свої місця. Гамірно. Знову розмови, приглушений сміх і гаджети, всюду гаджети. Не так і дивно в наше двадцять перше століття. Найгірше те, що весь інтерес молодих людей зосереджено саме на них. Потім гаджети просять вимкнути. Реагують не всі. І половина облич гасне, разом з вимкненими екранами своїх мобільників.

Далі – важче. Сумні слова Володимира Чистиліна, продюсера фільму, воскреслі спогади і перші кадри. В залі завмирає життя. Та ненадовго. Терпіння багатьох вистачило лише до середини фільму. А далі як і завжди. Гаджети, крадькома вийняті з кишень, обережні перешіптування, сонні позіхання. А на екрані – сплетені воєдино долі трьох харків’ян: Юрія Паращука, Євгена Котляра і Влада Зубенка. Долі, що залізним ланцюгом зв’язав Майдан. Жіночі зойки, що увіп’ялись в небо гострою скалкою, постріли, крики. В залі тиша. Студенти мовчать, але ж мовчання буває різне. Деякі дівчата не стримують своїх сліз. Юнаки сидять із серйозними обличчями, але знову проступає байдужість на обличчях. Занадто багатьох, як для невеликої актової зали.

Фільм закінчився. Настав час дискусії. Перше питання «Скільки коштує життя?» змушує молодих людей глибоко замислитись. Ціну не назвав ніхто. Бо й справді, життя безцінне, але й нічого не коштує так часто у нашому житті.

І лише зараз стає видно, що фільм врізався у зіниці студентів. Врізався туди назавжди і ніколи не змиється ні роками, ні десятиліттями. Хай не у всіх, але дійсно, герої не вмирають. Переборюючи емоції, що здавили гортань, студенти спілкуються з Володимиром Чистиліним. Питають про те, що їх цікавить, прагнуть знати і розуміти, а в цей час герої, що пішли, дивляться на нас їхніми очима, живуть у нервовому стаккато їх сердець. Вони не помруть до тих пір, поки ще є такі студенти. Молодь, що у еру поклоніння гаджетам і соціальним мережам береже пам’ять про них у своїх грудях. Герої не вмирають…

Хельга РЕЙ,
Харків