Харків: люди, події, дати.

9 лютого – день пам’яті незвичайної, видатної людини – українського історика, філософа та громадського діяча, ректора Імператорського Харківського університету (1905—1910), одного із фундаторів Української Академії Наук, академіка УАН (з 1918), міського голови Харкова ДМИТРА ІВАНОВИЧА БАГАЛІЯ (07.11.1857 – 09.02.1932)

* * *

… Вiн належав до людей широкої загальної освіти, з тією громадською жилкою, яка приводила їх до творчості в соціальному житті, до створення освітніх установ, і до турбот про поширення просвіти в усіх верствах суспільства, із залученням до нього також широких верств населення, зокрема до служіння Україні в умовах її самостійного національного культурного розвитку.

* * *

«…До останнього дня він був офіційно визнаною постаттю в суспiльному, науковому й культурному житті країни.»

==============================================

Ми раді надати увазі читачів нову роботу Ольги Багалій, присвячену Харківській кафедрі історії української культури, яку організував і очолив Дмитро Іванович Багалій.

І віддати належну вдячність його пам’яті, як людину, яка завжди намагалася працювати для суспільства, для української культури, що відгукувалося свого часу на багатьох кращих освітніх і гуманітарних напрямках.

==============================================

ХХХ

Від початку 1-ї Світової війни фінансовий стан освітніх закладів, і перш за все, Харківського Імператорського університету різко погіршився. А на початок 1917 року став просто катастрофічним – державне фінансування практично припинилося, багато студентів пішли в армію і, відповідно зменшилися доходи від оплати за навчання, а витрати університету в умовах галопуючої дорожнечі зростали і зростали… Не було чим опалювати приміщення університету і Рада університету змушена була прийняти рішення стосовно припинення з грудня 1917 року навчальних занять на невизначений час.

Харківський Університет, як і інші імператорські університети на території України, потрапив в те минуле, яке було зовсім не потрібне «світлому майбутньому». На початку 1920-х років Харківський університет перестав існувати, студенти і викладачі потрапили в тяжкі умови виживання.

Влада безперервно змінювалася – то армія УНР, то Добровольча армія, то Червона армія, а Харків в цей період побував і «столицей Советской Украины» в грудні 1917р., і «столицей Донецко-Криворожской республіки» в 1918 р., аж поки у Харкові остаточно не закріпилася більшовицька влада.

Однак, всупереч всім складнощам, в Україні розпочався рух за культурно-національне відродження, створення нових інтелектуальних центрів, формування національної еліти.

І все це на фоні ліквідації старих університетів. Як не дивно, але в процесі ліквідації старих університетів об’єдналися на деякий час і більшовики, і українські інтелектуали. Для перших – університетська система освіти була частиною класової поліцейської бюрократії і тому вважалася застарілою. А для других – старі університети були, перш за все, провідниками імперської русифікації. Усі університети були закриті, а натомість з них виділені спеціальні інститути народної освіти.

Процес пролетаризації університетської освіти, що розпочався після Жовтневого перевороту, вимагав, перш за все, викорчовувати ліберальну крамолу та вільнодумство. Першим тяжким ударом для вищої школи став Декрет від 2 березня 1919 р. «Про прийом до вищої школи», який скасував необхідність середньої освіти і надав право всім особам старше 16 літ вступати до вищих навчальних закладів без атестату або будь-якого іншого свідоцтва про закінчення школи. Потім Наркоматом освіти (Наркомос) УРСР рішенням від 13 травня 1920 р, були ліквідовані юридичні та історико-філологічні факультети університетів, «як застарілі та непотрібні пролетаріату».

А вже влітку 1920 року згідно з рішенням Наркомосу УРСР були ліквідовані університети України як головні консервативні установи, що зберегли та використовували застарілі методи та форми вищої освіти. У Харкові на базі університету була організована Академія теоретичних знань, яка невдовзі була реорганізована, а історико-філологічний факультет став одним із факультетів Інституту народної освіти (ІНО).

Деякі предмети, що у дореволюційних університетах вважалися базовими, з навчальних програм були зовсім виключені, проте форми і методи навчання змінилися не дуже істотно – головним елементом викладання було визнано семінари, практичні заняття, які проводилися бригадно-лабораторним методом, написання рефератів. Лекційні частини курсів були істотно скорочені і це заважало студентам отримувати систематичні знання. Фактично в цих закладах готували не істориків, а викладачів суспільствознавства.

У зв’язку з ліквідацією університетських кафедр центрами наукової роботи стали науково-дослідні кафедри, які самостійно проводили наукові дослідження. Вже в березні 1922 року у Харкові існувало 39 таких науково-дослідних кафедр, серед яких були: 5 сільськогосподарського напрямку, 12 індустріальних кафедр, 8 фізико-математичних, 2 біологічні, З хімічні, 2 ветеринарні і 7 спеціальних наук. Цим науково-дослідним закладам була відведена роль своєрідної наукової надбудови над закладами вищої освіти, «…причем эта надстройка должна преследовать как цели планомерной организации научных исследований, так и дать рабоче-крестьянской республике молодую профессуру, проникнутую задачами советского строительства».

ХХХ

Ось в таких умовах у жовтні 1921 року при Харківському Інституті народної освіти була організована кафедра історії української культури, керівником якої був призначений академік ВУАН Дмитро Багалій. Обсяг цієї статті не дозволяє подати всебічне висвітлювання існування цієї кафедри, але, я сподіваюсь, що наведені факти дадуть читачам хоча б деякі уявлення про цю наукову установу, і умови, в яких жили та працювали вчені України у той час.

Спочатку (1921-1923 рр.) кафедра мала дві секції історії України та етнографії, до складу яких входили три підсекції – історії українського письменства, історії українського мистецтва, археології та етнографії. Як визначив сам Д. І. Багалій, цю кафедру він «організував і весь час науково нею керував… Це, так мовити, моя найулюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки, повинен додати, що її діяльність це наслідок наукової праці цілого її колективу». З початку організації і до своєї смерті підсекцію історії українського письменства і етнографії очолював видатний авторитет у цих галузях академік М. Ф. Сумцов, секцією української історії керував В. О. Барвінський, а секцією українського мистецтва – проф. С. А. Таранушенко.

У столичному на той час Харкові катастрофічно не вистачало приміщень для розміщення чисельних урядових та міських установ, а для наукових закладів і тим більше. Тому спочатку кафедра історії української культури зовсім не мала приміщення і засідання кафедри проходили у квартирі, в якій жив академік Багалій, у будинку по вул. Технологічній, 7. Після Жовтневого перевороту будинок був націоналізований, але спеціальним декретом Харківського губвиконкому академіку Багалію був наданий перший поверх цього будинку, де проживала його родина і була розташована його унікальна книгозбірня.

У своїй «Автобіографії» Д І. Багалій так описав свою бібліотеку, яку він збирав: «…починаючи з гімназіальної лави й кінчаючи сучасним моментом – кожна моя книжка має відповідну дату – з книг гімназиста, студента, стипендіата, доцента, професора, академіка. Тепер вона складається з 6-7 тис. томів і являє собою найпомітнішу систематичну добірну збірку книжок з російської та української історії. Після книгозбірень В. Б. Антоновича й В. С. Іконнікова – вона перша і має в своєму складі чимало раритетів».

У розпорядження кафедри Д І. Багалій не тільки надав приміщення у своєму будинку, але й цю унікальну бібліотеку. Крім цієї бібліотеки працівники кафедри користувалися фондами Харківських музеїв. Деякий час Харківський археологічний музей, Музей українського мистецтва, Музей Слобідської України ім. Г. С. Сковороди, Харківський центральний історичний архів підпорядковувалися кафедрі історії української культури. Співробітники кафедри багато працювали у регіональних архівах всієї України, а також Москви і Петрограда.

Матеріальний стан кафедри був дуже складний: невеликі кошти, які фінансувалися з Укрнауки, витрачалися на найнеобхідніше – канцелярські товари і зарплатню штатним співробітникам. Аспіранти взагалі не отримували ніякої платні. Наукові відрядження не оплачувалися. Навіть перший науковий збірник кафедри історії української культури накладом 2000 примірників вийшов за рахунок власних коштів співробітників кафедри.

Матеріальне становище співробітників кафедри у той час було жахливим. Зарплатня виплачувалася з запізненням на декілька місяців, а ціна радянського карбованця різко падала. У «Звідомленнях ВУАН» за 1921 р. є відомості, до чого призвела затримка зарплатні на шість місяців: «Якщо комусь належалося за липень (1921 р.– О. Б.) наприклад 30 000 крб., то коли б він здобув ті свої 30 000 крб. своєчасно в липні, він міг би собі купувати тоді мало не щодня по фунту хліба, бо хліб коштував у липні 1000 крб. за фунт. А коли співробітникові видано належні йому липневі 30 000 крб. вже в січні, чи в лютому 1922 р., то він зміг купити собі хліба менше одного фунту на місяць, бо ціна за фунт хліба тепер» 33 000 крб.: місячної платні не стане людині вже й на фунт хліба». У Харкові не вистачало палива і у будинку Багалія, який хоч і мав технічно досконалу систему опалення, було дуже холодно, замерзало чорнило. У кімнатах встановили «буржуйки», жерстяні труби яких були виведені у хвіртки.

Не вистачало паперу, і багато документів написані працівниками кафедри історії української культури на зворотному боці якихось плакатів, старих рахунків тощо. (На жаль, якість цього паперу не витримує дії часу і більшість документів, що зберігаються у приватному архіві родини Багаліїв, знаходяться в поганому стані).
Ще більш дошкуляв голод. Родина Багалія ще з 1920 року посадила овочі у саду, що був біля будинку, крім того, як більшість професорів і доцентів університету, Багалій отримав ділянку землі в університетському саду, який перетворився на великий город.

«Дмитро Іванович розповідав, як, побачивши його з заступом та кошиком, один харків’янин злорадствував: – «Вот были против царского правительства, так поделом вам теперь картошку сажать». 3 середини літа виявилося, що городи грабують, і довелося професорам вартувати ночами, а вдень працювати. Коли прийшов час збирати врожай картоплі, то виявилося, що її вже хтось викопав…

Щоб «не витрачати марно електрику, стрілку годинників перевели на три години вперед. Харків’яни дуже невесело шуткували: «У нас на юге настали белые ночи… и черные дни».

Матеріальне становище вчених трохи поліпшилося у 1922 році, коли американська благодійна організація «АРА» прийшла на допомогу голодуючій Україні. Спочатку були організовані їдальні, у яких кормили дітей, потім продуктові пайки стали отримувати вчені. Давали у такому пайку цукор, смалець, какао, згущене молоко. Окремо були одягові набори. А головне, роздавали ліки… Допомога «АРА» залишила по собі пам’ять і навіть на ювілейному зібранні ВУАН з нагоди 70-річчя Д І. Багалія у 1927 році, академік Агатангел Кримський згадував важкі часи «як тоді за маленьку яку-небудь посилку «АРА» доводилося багато турбуватися: як би так розподілити, щоб півфунта маїсу комусь не передати, а комусь не недодати».

Крім того, у 1921 році радянський уряд здійснив грошову реформу, після якої припинилося падіння карбованця і почалися більш-менш регулярні виплати зарплатні. На жаль, не збереглися конкретні дані про зарплатню працівників кафедри саме у 1921-1924 роках, але академічна ставка Д І. Багалія у грудні 1922 року становила 45 мільйонів радянських карбованців на місяць, що становило 2 карбованці золотом або 1 долар, а в грудні 1923 року він отримував уже 40 золотих карбованців або 20 доларів. Цього вже вистачало на прохарчування, але на одяг, на придбання книжок, звичайно, платні не вистачало.
Прошу вибачення у читачів, що так багато рядків присвячую таким, на перший погляд, побутовим, можливо комусь нецікавим подробицям.

ХХХ

Навесні 1922 року кафедра історії української культури вже почала працювати як повноцінний науково-дослідний заклад: у штаті кафедри три професори, з’являються перші аспіранти, яких у 1922 році вже було 17 чоловік.

На початку 20-х років аспіранти приймалися на кафедру після співбесіди з керівником кафедри Д І. Багалієм, і якщо він був згоден прийняти аспіранта на навчання, документи надсилалися на затвердження до Наркомату освіти УРСР. Теоретична підготовка аспірантів зводилася до розробки окремих наукових питань, які були складовими частинами майбутньої промоційної роботи. Сама промоційна робота – аналог сучасної кандидатської дисертації Аспіранти працювали продовж трьох років згідно з індивідуальним планом, відвідували наукові семінари, на яких виступали з доповідями та звітами.

Із «Спогадів» Надії Суровцової, яка була аспіранткою кафедри історії української культури з 1925 по 1927 рр.: «Тим часом Багалій дав мені тему з революційного руху на Україні початку дев’ятнадцятого століття, маленьку монографічну роботу про графа Олізара і декабристів. Тоді про нього ще не було нічого друкованого, я користувалася двома джерелами, в основному це спогади, закордонні Олізара після звільнення з-під арешту та протоколи допитів протягом арешту. Щоб докладніше уявити собі його образ, я студіювала дещо економічні джерела доби і маєтковий стан самого Олізара…. Після першої роботи про Олізара, надрукованої в збірнику Академії наук 1927 року, присвяченому ювілею Багалія, ми з ним мали видати спільно розвідку про другого декабриста, Лукашевича. Знову Багалій привіз мені сам з Москви з ІІІ жандармського «отдєлєнія» документи, я підготувала все, і залишалося тільки написати саму роботу. Певного дня, раз на тиждень, я приходила до Багалія, і ми годинами обговорювали в його кабінеті всі наукові питання, користувалася його приватною величезною бібліотекою, його вказівками, розповідями».

У 1924-1926 рр. структура кафедри історії української культури зазнала значних змін: секція українського мистецтва була підпорядкована ВУАН як Харківська філія науково-дослідної комісії, а на базі секції українського письменства була створена кафедра в Харківському ІНО. В цей час кафедра історії української культури мала чотири секції: історії України (керівник – голова кафедри, акад. Д Багалій), історія Росії (керівник – проф. В. Веретенніков), етнології та краєзнавства (керівник – проф. О. Вєтухів), історії українського права (керівник – проф. М. Максимейко). У 1926 році секція історії українського права була реорганізована в новостворену кафедру з проблем сучасного права, а в складі кафедри історії української культури була організована одеська філія кафедри історії української культури, яку очолив академік Микола Слабченко. У тому ж році був створений інститут Тараса Шевченко, директором якого також став Д Багалій.

Саме цей період позначений найбільшою кількістю наукових публікацій співробітників кафедри, їх активною та продуктивною працею в різних наукових установах, музеях, архівах України, журналістською та викладацькою працею.

Робота кафедри проводилася в двох напрямках:
– колективні дослідження, дискусії із спеціальних проблем історії, етнографії та інших дисциплін, обговорення звітів наукових співробітників та аспірантів;
– індивідуальна наукова та педагогічна праця.

Кафедра мала два філіали – в Одесі (очолював Михайло Слабченко) та у Києві (очолював Олександер Оглоблін). З 1922року до 1927 року було видано десять збірників наукових робіт кафедри, виходили збірники «Декабристи на Україні», публікації з історії військових поселень. Плідною була і індивідуальна робота. Побачили світ публікації Багалія Д.І. – «Нарис української історіографії» (1923 р.), «Український мандрований філософ Гр.Сав. Сковорода» (1926р.), «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928 р.).

Формат цієї статті не передбачає повного списку дослідницьких тем та робот працівників кафедри, але всі ці питання докладно висвітила О.М.Богдашина в своїй монографії «Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. академіка Д.І. Багалія», виданої в 1994 році.

ХХХ

У 20-30-х роках всі наукові установи України дуже потерпали від так званих «чисток», які проводили спеціальні комісії, до складу яких обов’язково входили представники місцевого агітпропу, і їм належала головна роль, представники Укрнауки та представник тієї наукової установи, що перевірялася.

Яскравий опис цього дійства у наукових установах ВУАН надає Наталія Полонська-Василенко, – «В комісії брали участь два робітники «Арсеналу» і – за лаштунками – два представники колективу ВУАН, які вживали можливі заходи, щоб зм’яґчити висновки комісії. Ці чистки були правдивими допитами НКВД, які найменш торкалися наукової праці, фаху особи, яку питали. Два місяці працювала комісія в ВУАН, після того відбулися чотири «прилюдних засідань комісії» в літніх садках при великих заводах. Щоб привабити публіку, грав оркестр, по закінченні «чистки» – безкоштовно кіно. Народ йшов, як завжди, на розвагу, найменш цікавлячись тим, що на відкритті відбувалася одна з найганебніших дій советського уряду: три комуністи-робітники допитували стурбованих, зневажених наукових робітників не про наукову працю, а про те, хто був батько, брат, шурин. Відому дослідницю історії України, секретаря Археографічної комісії, доньку славного історика України О. М. Лазаревського питали – як її батько, «буржуазний поміщик», експлуатував селян: «нас не цікавить, що писав Ваш батько і що пишете ви – нас цікавить, як Ваша родини пила кров селян…».

Добрі стосунки Д. І. Багалія з Укрнаукою дозволяли йому якось пом’якшувати проведення таких чисток серед працівників кафедри і за перші п’ять років діяльності кафедри із штату кафедри, на відміну від інших наукових установ, не було звільнено жодної особи.

Процес розвитку гуманітарних наук у період 20-30-х років в Україні вже не вкладався в так звану «українізацію», а був активним і швидким розвитком українською культури. Проте, наступали нові часи, складалася могутня репресивна система. Хвиля фізичного знищення української інтелігенції, що прокотилася під час громадянської війни, загострилася з 1926 року і привела до розгрому і знищення великої частки наукової інтелігенції у 30-ті роки.

Першою серед співробітників кафедри була заарештована Надія Суровцова, одна з найяскравіших особистостей свого часу, талановита літераторка, яка була в’язнем ГУЛАГу 30 років і залишила написані наприкінці 50-х років «Спогади». Її заарештували у 1927 році, за два дні до від’їзду до Києва, до академії – на святкування 70-річчя свого наукового керівника Д. І. Багалія. Її засудили за польсько-німецьке шпигунство, яке, звісно, не було доказано, але революційна совість підказала слідчому, що вона винна, її потрібно засудити Чи повірили в це її колеги? Адже вона працювала у структурах Центральної Ради, потім за кордоном і повернулася до Москви у 1925 році. Залишився щоденниковий запис академіка Сергія Єфремова: «Недавно розстріляно (на щастя це була невірна інформація – О.Б.) Н. Суровцову… ніби за зносини з закордоном, і цьому, знаючи Суровцову, людину авантюристичну, можна повірити».

Але потім під репресії попали інші… У січні 1930 року заарештували академіка Миколу Слабченка, який очолював Одеську філію кафедри історії української культури. Його засудили як учасника «Спілки визволення України», він отримав термін покарання вісім років. Був ув’язнений у ярославському ізоляторі, потім у Мурманську. Він вже ніколи не повернувся до наукової праці, після війни вчителював у невеличких містах, бідкував, помер у 1950 році.

Найтяжчим ударом для кафедри був арешт 6 квітня 1931 року найталановитішого, і любимого учня Д. І. Багалія – Миколи Горбаня, якого звинуватили в участі в «Українському національному центрі». По цій справі проходило 50 чоловік, серед яких був і історик-марксист, академік Матвій Яворський, розстріляний у 1937 році в урочищі Сандормох, де був розстріляний квіт української інтелігенції. Вирок Миколі Горбаню був винесений 7 лютого 1932 року, Дмитро Іванович отримав цю звістку за два дні до своєї смерті. Горбань отримав три роки заслання до Алма-Ати, де він плідно працював, опублікував декілька праць по історії Казахстану, але у 1933 році його знову заарештували і заслали до Тобольську), в державному архіві якого він працював і знову публікував наукові статті з історії Сибіру. Але вже ніколи не працював для рідної України…

У кінці 20-х років кафедра історії української культури була реорганізована в інститут історії української культури ім. академіка Д Багалія. директором якого спочатку був призначений Д І. Багалій, а після його смерті у 1932 році інститут очолив К. Г. Гуслистий. На базі етнолого-краєзнавчої секції кафедри історії української культури був створений Харківський науково-дослідний інститут матеріальної культури, який очолив О. С. Федоровський. На початку 1933 року ці інститути були об’єднані в одну установу – інститут культури ім. Д. І. Багалія, але проіснував цей інститут недовго і після нищівного розгрому його творчих сил у 1933 році, у 1934 році був зовсім зліквідований.

Не зважаючи на те, що існують вище названі роботи харківських істориків, які досить докладно досліджують роботу Харківської кафедри історії української культури, на мій погляд, було б слушно з’ясувати долю кожного науковця цієї кафедри (а можливо і інших аналогічних наукових установ Харкова), особливо тих, хто потрапив під репресії 30-х років.

Ольга БАГАЛІЙ,
Харків.

В статті використані джерела:

1.Акад. Дмитро Багалій. Автобіографія. – К., 1927;
2.В. Кравченко. Д.І. Багалій в світлі й тіні своєї «Автобіографії» – Харків, ХГІ»НУА», 1999;
3. Богдашина О. М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія (1921-1934). – X., 1994.
4. Полонська-Василенко Н. Українська академія наук. Нарис історії. Ч. 1. – Мюнхен, 1955;
5. Ладыженський А. М. Воспоминания о моей жизни. (Рукопис зберігається у родинному архіві);
6. Суровцова Н. Спогади. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996

Передруковано зі сторінки у Фейсбуці “Харків: люди, події, дати”.

Джерело