Едуард ЗУБ: До сторіччя події. 9 лютого 1919 року у Харкові, на Скобєлєвському майдані (тепер – Небесної Сотні), урочисто закопали полум’яного більшовика.
Такого собі Колю Руднєва.
І є підозра, що дуже глибоко.

Бо завзяті декомунізатори, які у грудні минулого року захотіли перенести його кістки, одне лише сміття під могильною плитою знайшли.
Після чого тільки лінивий не козирнув у соцмережах цитатою з «Клима Самгина»: «Да был ли мальчик-то, может, мальчика-то и не было?».

Був, насправді, «хлопчик».
Був!
Про те, заради кого майдан перетворювали на цвинтар – наша сьогоднішня розповідь.

…Тіло Руднєва привезли до Харкова не пізніше, ніж 5 лютого 1919 року.
За місяць після захоплення міста його улюбленою Червоною Армією.

Доправляли здалеку – з-під Царицина (теперішній Волгоград).
16 жовтня 1918 року він там помер від ран, отриманих у бою з «кадетскими бандами».
Де знаходилося тіло у проміжку між двома вище вказаними датами – достеменно невідомо.

У «червоних» двадцятитрирічний Коля був великим цабе – начальником штабу «10-й армии Российских Советских войск».
На визначення «Российских» варто звернути увагу.
Бо сумували за туляком Руднєвим, коли вірити харківським «Известиям», чомусь… українці.

У день поховання газета вмістила на першій сторінці вірш якогось «Шалонщика» «Незабвенному Коле Рудневу».
Пропонуємо цікавий фрагмент:

«УКРАИНЦЫ все запомнят,
УКРАИНЦЫ все поймут.
УКРАИНЦЫ не трезвонят,
УКРАИНЦЫ в бой пойдут.

ОТОМСТЯТ за жертву нашу,
ОТОМСТЯТ все за бойца.
ОТОМСТЯТ за участь вашу,
ОТОМСТЯТ за молодца».

Хтозна, чи сподобався б Руднєву такий вірш за життя.
У квітні 1918-го, коли він тікав з Харкова, слово «українець» було для місцевих більшовиків не так етнічним, як політичним маркером.
Для означення «чужих».

Та з часом ситуація змінилася.
У січні 1919-го Радянська влада повернулася до Харкова під українською машкарою.
І навіть товариш Артьом, батько-засновник Донецько-Криворізької республіки, встиг кілька днів українським прем’єром побувати.

До речі, це він описав у некролозі Коліну втечу з міста у квітні 1918 року.
Цитуємо: «Он ушел из Харькова, когда город был занят германскими войсками. Ему пришлось сбросить командную тужурку, чтобы не быть узнанным».
Все б нічого, коли б той самий некролог не починався риторичним запитанням: «Кто в Харькове не знает, кто не помнит Колю?».
Дивно якось його знали: варто було лише зняти верхній одяг і …

Ще цікавішим видається некролог від товариша Рухимовича.
Таке враження, що він його для майбутніх декомунізаторів готував.
Щоби могли чітко пояснити усім допитливим, чому центр УКРАЇНСЬКОГО міста – не найкращий притулок для Коліних кісток.
Цитуємо: «Коля особое внимание направляет на разложение полков Рады… Львиная доля почти безболезненного уничтожения гайдамацких частей Харькова принадлежит работе Коли».

…Та «обґрунтування» від Рухимовича, по факту, виявилося зайвим: під могильною плитою кісток не було.
Чому – можемо лише припускати.
Хоча й з високою імовірністю.
Можливо, сучасним декомунізаторам допомогли їхні попередники.

У червні 1919-го Харків окупували денікінці.
Достеменно відомо, що вони зруйнували «революційне» поховання на Соборному майдані.
Повикидали з могили більшовицькі кістяки і проклали на тому місці каналізаційні труби.
Серед інших тоді були втрачені останки ще одного відомого комуністичного «святого» – Якова (Мойсея) Тєвєлєва.
То чого мав зберегтися Коля?

Менш відомо про ще два поховання на Скобєлєвському майдані.
14 січня 1920 року, після повторного повернення Радвлади до Харкова, мертвому Колі (коли він там ще знаходився на той час) цікавих сусідів засватали.
Тієї ж партійної приналежності.

Десь біля нього Івана Котлова і Максима Сапєльніка (Сапєльнікова) прикопали.
З усіма належними почестями.
Перший помер у Харкові від хвороби, а з другим трагічна пригода трапилася.
Коли він наприкінці 1919 року московські гроші повітовим ревкомам розвозив.

Знайшли Сапєльніка на дорозі між Лебедином і Охтиркою.
Не тільки без ознак життя, але й без грошей.
Газети списали його смерть на якихось невизначених «бандитов».
Документи губчека (не для сторонніх очей!) прізвище убивці вказали чітко: член Лебединського повітового ревкому Волинський.
Видно, мало грошей залишив йому Сапєльнік.

…Де поділися поховання Сапєльніка та Котлова – загадка.
Може, хтось колись кудись переніс?
Між 1920-м і 1991-м у Харкові була лише одна влада, яка, теоретично, могла їх знищити.
Та з того, що нам відомо, німці більш живими комуністами цікавилися.
Простір для пошуків ще залишається..

P.S. Зверніть увагу на промовисте гасло, розгорнуте над покійником.

Джерело