Едуард ЗУБ: 11 лютого 1923 року у голодному і промерзлому Харкові відбувалися… святкові заходи: Радянська влада відзначала «Пятилетие ЧК-ГПУ на Украине».
О 12-00 по Соборному майдану пройшлися урочистим маршем солдати конвойного полку, а за сім годин потому у театрі «Муссурі» розпочалися велелюдні збори.
Під склепінням величної будівлі, нині роздовбаної вщент, нестримним потоком лилися славослів’я на адресу «наших якобинцев» (визначення Григорія Петровського).
Вітійствували зі сцени Манцев і Балицький, Петерс і Ейдеман.
«Батько» українізації Микола Скрипник змагався у вмінні робити компліменти з демонізованим пізніше Генріхом Ягодою.
«Речи ораторов покрывались криками «ура», бурными аплодисментами и звуками оркестра», – повідомляла газета «Коммунист».

Називати ці події інакше, ніж «балом Сатани», не випадає: місто ще добре пам’ятало забиті трупами ями на Чайковській. І чотирьох років не пройшло з червня 1919-го, коли харківці вперше побачили на власні очі жахливі результати буремної чекістської активності.
Ще у грудні того ж року, після другого повернення до Харкова, більшовики сумнівалися, чи варто називати органи надзвичайної репресії словом «ЧК», наскільки воно було скомпрометованим. Десь зо два тижні харківські підлеглі «залізного Фелікса» ховалися за нейтральним терміном «следком» («следственная комиссия»).
А «героя» Чайковської – сумнозвісного Степан Саєнка, у 1920-му своє ж керівництво два місяці під замком тримало. Поки велося слідство: а чи не перевищив він свої повноваження, перестрілявши купу людей?
І тут, на тобі – свято!
З якого дива?

З відстані у 95 років можемо сказати впевнено: це була перша в Україні спроба ґрунтовно відмити заляпаний кров’ю чекістський імідж. Заради цього Радвлада навіть дозволила собі видимість об’єктивності.
З першої сторінки газети «Коммунист» сам товариш Петровський, «всеукраїнський староста» урочисто проголосив: «В ЧК могли идти только самые преданные революционеры, но могли проникнуть и самые отъявленные авантюристы и подлецы».
Не те, що у 1937-му, а навіть уже в 1927-му, коли провадили чергові ювілейні заходи, подібне неможливо було уявити.

Очевидячки, свято-1923 готували поспіхом.
Бо ніхто не спромігся пояснити, звідкіля взявся цей міні-ювілей.
Ще й з датами плутанину сотворили.

Дивимося редакційну статтю «Коммуниста»: «11 февраля исполняется 5 лет со дня организации Всеукраинской Чрезвычайной Комиссии».
Рахуємо: 11.02.1923-го – 5 років = 11.02. 1918-го.
Але абзацом нижче бачимо таке: «Образование ВУЧК в 19-м году…»
Хлопці, у вас з математикою погано чи з логікою?

Та й цей сюрприз не останній!
На тій самій сторінці читаємо спогади першого голови Всеукраїнської ЧК: «ВУЧК зародилась в ноябре(!!!- Авт.) 1918 года в г. Курске, в вагоне т. Шварца, в период нахожденния украинского Ревкома на колесах… К настоящей работе приступили только 5 января 1919 года, по занятию Харькова красными войсками».
Ще дві дати маємо! І жодна з них навіть не схожа на лютий 1918-го.

Натомість, чітко видно: українською у цієї структури була хіба що назва.
Народилася ВУЧК в Росії, а першого голову звали Ісаком Шварцем (він же – «товариш Семен»).
То ж не помилимося, коли скажемо, що однією з цілей святкування було також нагадування про причетність і українців до розбудови «органів».

Ось цікавий фрагмент з репортажу про урочистості в театрі «Муссурі»: «Тов. Недоля-Гончаренко приветствует ГПУ УССР от украинцев, работающих в московском ГПУ».
Ти ба, куди наші дісталися!
НАШІ?!

От воно й вилізло, головне завдання бучного святкування: довести «трудящим масам», що це заради них діжками проливалася кров.
І не якими-небудь людожерами, а «своїми хлопцями».

Як не дивно, дехто вірить і дотепер…

Джерело