Едуард ЗУБ:

Сьогодні у нас, шановні харківці, річниця.
Не чого-небудь, а ОБІЦЯНКИ-ЦЯЦЯНКИ!

17 лютого 1930 року газета «Комуніст» з першої сторінки урочисто прорекла: «ЗАМІСТЬ ЦЕРКВИ – ВЕЛИКА ФОРТЕЦЯ КУЛЬТУРИ».
І ще й розповіла, якою та фортеця буде.

З непідробним захопленням цитуємо: «Новий оперовий театр за своїми розмірами буде найбільшим не тільки в СРСР, а й навіть у цілому світі. Він матиме театральну залю на 4 000 місць. Велику, цілком механізовану сцену на 500 артистів, приміщення для оркестри на 120 чоловік. Кілька великих фойє, спеціяльні залі для репетицій та балету, допоміжні приміщення».

Появі цього дива, як витікало зі статті, заважала одна непотрібна споруда – Мироносицька церква. Бо вже півтора століття стояла на місці майбутнього «оперового театру».

Питання про її знищення було вирішене у той же день.

17 лютого 1930 року спеціальна комісія міськради постановила: «Зачинити та зруйнувати Мироносицьку церкву… Зруйнування провести шляхом вибуху».
Тією ж постановою прирекли на смерть Миколаївський автокефальний собор, а ще кілька харківських храмів надали в користування різним організаціям.

Принципу «культура замість релігії» дотримувалися свято.
Старообрядська церква на Ярославській дісталася Музею міліції та розшуку, в Пантелеймонівську мало вселитися Товариство глухонімих.
Успенський кафедральний собор передали Радіоуправі, а церква у Липовому Гаю стала Червоно-Баварським райклубом.

В щонайближчій перспективі планувалося також задовольнити потреби Музею Революції та Музею Слобідської України.
Бо один з них роззявив рота на Благовіщенську церкву, а інший приглядався до Різдвяної.

Культура в столиці УСРР просто зобов’язана була розквітнути!
Тим більше, що прислужитися їй мали не лише зачинені, а й знищені храми.
«Увесь будівельний матеріал після зруйнування церквей, як-то: цегла і щебень, використувати на будування шкіл-семирічок», – проголосила міськрада.
Вийшло трохи кострубато, зате зворушливо: забираємо у волохатих мракобісів – віддаємо діточкам!

З метою збереження дорогоцінного будматеріалу знищувати храми пообіцяли з майже хірургічною акуратністю. Миколаївський собор, наприклад, спочатку планували розбирати, а не підривати. А зруйнування Мироносицької мало стати показовим шоу – демонстрацією можливостей радянської інженерії.

Цитуємо: «Її висаджуватимуть у повітря окремими частинами, що значно прискорить і здешевить роботу.
Всю процедуру зруйнування церкви закінчать протягом одного дня. Для вибухів вживатимуть нові удосконалені вибухові речовини, що дозволить зруйнувати церкву, не припиняючи руху на вулиці Карла Лібкнехта (Сумська – Авт.) і суміжних вулицях і не загрожуватиме жодною небезпекою для околишніх будинків».

Насправді ж, експериментувати не стали: підірвали Мироносицьку церкву 11 березня о четвертій ночі, одним махом. Тією ж весною знищили житлові будинки, що стояли за нею.
«Мешканців цих будинків переселять до інших квартир», – обіцяла газета. Та це була лише половина правди. А друга містилася у міськрадівській постанові: «Нетрудовий елемент виселити без надання житлоплощі».

Не склалося і з головною обіцянкою.
Після багаторічного галасу у пресі, хвальковитих заяв і міжнародного конкурсу архітектурних проектів, на місці підірваної церкви постало… тролейбусне депо.
Перше в історії Харкова!

Демонструємо серію зображень: що БУЛО, що ОБІЦЯЛИ, що ПОСТАЛО.
Ну, а що знаходиться зараз на тому місці, всі й так знають…

Джерело