5 березня 1926 року «Харьковский пролетарий» потішив своїх читачів статтею «Фармазоны».
Ми навіть думали виставити її повністю, настільки цікавою виявилася.
Та вчасно схаменулися: а що, як звинуватять у сприянні шахраям?
Бо там не просто факти – готова інструкція з вилучення коштів у наївних громадян.
А ще – цікаві замальовки з життя непівського Харкова…

Розквіт шахрайства у середині двадцятих був геть не випадковим.
І навіть не тому, що голодний шлунок неабияк стимулював артистичні здібності.
Після трагічних подій, пережитих нещасною країною, коли обвалилося все, що раніше здавалося непорушним – держава, закони, мораль – повірити можна було у будь-яке диво.
Наприклад, у те, що між ларьками на Південному вокзалі хтось запропонує тобі справжнісінькі діаманти…

Важко уявити, щоб зараз у такому місці знайшовся хоча б один покупець коштовного каміння.
А тоді ціла кримінальна спеціалізація утворилася.
«Каратами» називали метких хлопців у славному місті Х.

Фахові дурисвіти формували цілі артілі самодіяльних «акторів», кожен з яких працював у певному амплуа.
Одні імітували перекупників, розпалюючи азарт у майбутньої жертви.
Інші виступали в ролі солідних ювелірів, які за скромну платню погоджувалися надати консультацію потенційному покупцеві.
Після чого шматочок скла, ретельно оглянутий з усіх боків, зростав в очах наївняка до «чистої води діаманта».

Віра в чудо мала реальне підґрунтя: масштабні реквізиції, проведені радянською владою у попередні роки, суттєво вплинули на чорний ринок коштовностей. Бо геть не все вилучене потрапило тоді до державної кишені. Дещо дісталося і безпосереднім виконавцям.

Як правило, продавцями фальшивок виступали типові персонажі тієї епохи.
Скажімо, збіднілий «колишній» виходив на базар з сережками покійної бабусі, врятованими від революційних матросів у 1918-му:
– Купіть, візьму недорого! Бо ж потерпаю від злиднів: змушений існувати на жалюгідну зарплатню «совслужащего».

Ще більше довіри викликала заплакана вдова.
Бажано, з малою дитиною.
І краще, щоб з дівчинкою.

…Серед вируючого Благбазу убита горем жінка дістає з-під хустки золотий годинник – останню пам’ять про покійного чоловіка.
Просить недорого: тридцять карбованців.
За річ, красна ціна якій – усі п’ятдесят!
Бо ж гроші терміново потрібні.

Нещасну оточують гади-перекупники, жоден з яких не дає за годинник більше двадцяти.
Засмучену маму осмикує доця:
– Не продавай останню пам’ять про татка!

Хтось з обивателів не витримує і виявляє благородство:
–Я дам більше! Аж… Аж двадцять п’ять!
Після чого стає власником мідної підробки, ціна якій – два карбованця.

Окрему групу шахраїв-фармазонів складали так звані «квартирники».
Тобто люди, що «допомагали» приїжджим знайти житло.
За скромну комісію.

Вони ловили своїх жертв на вокзалах та у вестибюлях готелів.
І геть не потерпали від нестачі клієнтів.
Бо у Харкові двадцятих років лютувала житлова криза.

Отримання містом столичного статусу призвело до масових «ущільнень» та виселень: численні трести і наркомати вимагали приміщень.
А потім до них почали їздити відвідувачі з цілої УСРР, яким теж треба було десь зупинятися.

На таких заробляли дуже просто:
– Яка квартира потрібна? Дві кімнати? Одна? Є все! Але…Два карбованця комісійних за те, що відведу.
– А як не сподобається житло?
– Відразу повертаю гроші!

Квартира подобалася завжди.
Бо кожен «комісіонер» мав у запасі цілу мережу знайомих з кімнатами на будь-який смак.
Але клієнт з господарем ніколи не сходилися в ціні.

Звісно ж, починався торг.
Та найвища ціна, яку міг заплатити клієнт, завжди виявлялася трошечки меншою, ніж та, на яку погоджувався господар.
Врешті-решт, власник кімнати пропонував замовнику відкласти питання на наступний день.
Чого, мовляв, сперечатися через дрібниці?
Ось висплюся і зранку, на свіжу голову, прийму рішення.
Приходьте завтра!

«Посередник» отримував свої комісійні, а наступного дня…
…А наступного дня виявлялося, що квартиру вже здали більш поступливому клієнту.

По два червінці за лічені хвилини, як це вдавалося «каратам», «квартирники» не заробляли.
Максимум, чого могли досягти – це «здати» за день три-чотири квартири.
Або одну і ту саму кілька разів.
Натомість, діяльність «комісіонерів» важко було підвести під кримінальний кодекс.
Бо не знаходилося охочих зв’язуватися з міліцією з-за двох карбованців.

Тихіше їдеш – далі будеш.
Що тоді, що зараз.

Група підтримки Харківського представництва УІНП

Джерело