31-го березня виконується 97 років знаменитому театру “Березіль”, а 27-го березня — Всесвітній день театру. У ці дні згадуємо, зокрема, імена Миколи Куліша і Леся Курбаса. Ці люди прославили Харків, докладаючи зусиль до побудови саме радянського суспільства, підтримували радянську владу, але були нею знищені. Спробуємо зрозуміти, чому.

Розвиток культури і мистецтва в у всьому світі має такі лінії напруги, як баланс між чистою естетикою та соціальними функціями мистецтва, а також баланс між описовою функцією мистецтва, центровою у реалістичному методі, та його симболізмом. У часи реформ, революцій, суспільних випробовувань, — мистецькі дискусії політизуються та загострюються. При тоталітарній владі — знущаються з опонентів і ллється кров.

І тут дуже важливо розуміти, що тоталітаризм буває різним. Сам термін виник на позначення режиму Муссоліні, але при Муссоліні творчих опозиціонерів не дуже чіпали і намагалися їхні сили скерувати у вигідне владі русло. Нацисти не дуже заважали опозиціонерам тікати і випадків, коли хтось із ними “дружив”, а потім був знищений з надуманого приводу — я не знаю. Набагато раніше куди більшу жорстокість і більш підле управління своїми людьми показали більшовики. Але це сталося при тому, що ідеолоґія більшовиків більш м’яка та справедлива, ніж у нацистів. Чому так? Тому що вирішальною спільнотою у більшовицькому русі були москалі!

“Большевизм является наследником всего, что создала русская культура и является высочайшим проявлением русского патриотизма.” — писала ґазета “Большевик” у cічні 1944-го. Але і на словах і на ділі, і мабуть всим це було ясно, більшовизм був інтернаціональним явищем. І саме тому, що у керівництві СРСР було менше “русскіх”, аніж при царі, червона імперія розвивалася швидше і тріснула менш драматично, аніж біла.

Більшовицький рух був дуже неоднорідним. Досить швидко у ньому запанував Сталін, який приховано був за встановлення монолітної “русскай культури”. Але ж сам по собі більшовизм не тільки не заперечував підтримку національних культур, він її активно впроваджував у формі “коренізації”, на нашій землі — українізації.

П’єса Миколи Куліша “Мина Мазайло” дуже добре відображає події та атмосферу часів українізації. Там є навіть модна нині думка, що українізація — це лише “засіб зібрати всих українців в одному місці, щоби потім знищити”. Микола Куліш “з початку 1918-го — голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. У Липні 1919-го, перебуваючи в Херсоні, формує Дніпровський селянський полк у складі Червоної Армії. З цим полком він згодом захищав Херсон і Миколаїв у боях з денікінцями. Згодом стає начальником штабу ґрупи військ Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.” — приблизно так за нього пише Вікіпедія. Лесь Курбас, директор на той момент уже “Центрального українського театру Республіки”, приїхавши з Києва, залюбки ставив цю п’єсу і дуже здружився із Кулішем. До слова — будучи сам із Західної України, Курбас жив з 1916-го року у Києві та нормально переніс там усі політичні потрясіння, уник переслідувань та за вкорінення “влади робітників і селян” заснував український політичний театр. Політичний — це означає пробільшовицький, тому що жодна інша політична думка тоді не те що підтримуватися, а нормально існувати не могла. Переїзд до столичного Харкова 1926-го року і знайомство із Кулішем спричинило перехід “Березолю” до “філософського” періоду, деполітизацію його роботи та зменшення реалістичної та ідеолоґічної складових. Тепер переважав аванґардизм, який дійсно тоді був “менш доступний трудящим масам” (тобто менше зомбував), але потім виявилося, що він є цінним і перспективним напрямком, який став модним у театрах за кілька десятиліть.

“Дружба між Кулішем і Курбасом тривала 8 років — аж до смерті і мала великий вплив на становлення українського театру у першій половині 20-го століття.” Й померли вони в один день. Обох розстріляли в урочищі Сандармох до двадцятиліття “Великого Жовтня”. Там двоє кацапів (капітан Матвєєв та його помічник; кацап — це значить “кат”) “до свята” розстріляли тисячу сто одинадцять провідних діячів культури і науки, більшість з яких неодмінно теж були більшовиками, раз жили і творили у найбуремніші роки радянської влади. Пробачимо їм те, що вони не розуміли, що радянська влада була антиукраїнською. Маємо розуміти, що вона була антиукраїнською не через лівизну, а через єдність із т.зв. “російським народом”. Більшовики — це окрім Куліша ще Хвильовий і Скрипник, їм співчував, безумовно, і наш герой Курбас і Довженко. Але перебування з москалями в одній державі, в одному інформаційному просторі — це завжди і безумовно шлях до загибелі. «Ніколи не було, немає і бути не може союзу України з Московією. Не може бути, навіть якби Україна хотіла. Не може, бо український і московський народи — це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх без винятку сферах життя. А найбільше в головному — у сфері духовній. Ніхто й ніщо не зможе привести до союзу України з Московією, як ніхто і ніщо не зможе привести до союзу Христа з антихристом, християнства із сатанізмом, релігії з безбожництвом, добра зі злом, правди з брехнею, любові з ненавистю, жорстокості з добротою» — писав про це Павло Штепа.

Чому москалі знищили Куліша і Курбаса, зфабрикувавши їм звинувачення у членстві в неіснуючій національно-визновльній орґанізації? Відповідь на це питання нам дає відома дослідниця та популяризаторка Леся Курбаса Вірляна Ткач:

“Я думаю, що Курбас і митці навколо нього, були дуже небезпечні для сталінської системи, бо вони творили навколо себе співтовариство людей, для яких було природним вільно мислити і творити. Навколо Курбаса зібралась велика громада, яка любила ходити на ті вистави, читати те, що вони тоді писали, дивитися на їхні картини. Це була модерна урбаністична хвиля в Україні… Харків був тоді столицею, і туди почала з’їжджатися молодь, яка витворювала аудиторію Курбаса, «Березоля» і всіх інших митців з того кола. Я думаю, що їх усіх арештували, позасилали в ГУЛАГ і знищили не через їхнє авангардне мистецтво, а найперше через те, що вони через мистецтво творили своє власне суспільство. Це було суспільство, яке не вважало, що Москва це центр світу, або радше Росія. Коли Курбаса запросили на олімпіаду в Москву, то він подякував, поїхав до Грузії, щоб започаткувати взаємини і з грузинськими митцями. Такі антиімперські погляди були дуже небезпечні для Сталіна, і чекісти винищили не лише митців, вони винищили і усю харківську компартійну верхівку. Велику частину розстріляли, а ті, хто залишився — уже ні у що не вірили. Можливо, ще й через це столицю перенесли до Києва.”

Це слова з інтерв’ю Ірині Штогрін для “Радіо Свобода”. Не можу не навести також влучний коментар Івана Габора під цією статтею: “Уявляєте, на якому б високому рівні розвитку в тогочасній Україні знаходились театр, кіно і мистецтво взагалі, якби не було тих репресій і чисток, які відкрито і неприховано велись і були спрямовані на їх знищення як не в зародку, так у корені… і найголовне — якби українці вже на той час мали свою незалежну від Московії державу. Сталінські кати нищили, найперше, культуру, духовні цінності і цвіт української нації…”

Отже, приділимо у ці дні увагу нашому театру, забудемо на деякий час про всі політичні суперечності та пробачимо одне одному помилки. Головне — розвиватися і розвивати своє оточення, тобто любити Україну. А так можна жити, коли немає у рідному домі навіжених чужинців.

Сходімо у ці дні до театру на справжню українську виставу!

Ігор АЛЕКСЄЄВ,
ХОО ВТ “Просвіта”