Сумна історія одного рішення.

Автор: Ольга Багалій.

Міста, як і люди, мають кожне своє обличчя, свою долю і свою історію. І історія кожного міста складається не тільки з офіційних документів, що залишаються для нащадків, але з історій, свідками або учасниками яких були конкретні люди. У цивілізованих країнах, до яких нам далеко не географічно, а, на превеликий жаль, ментально, зараз добре усвідомили, що потрібно зберігати спогади, перш за все, живих свідків. І тоді історія з мертвої, академічної науки стає живим явищем – цікавим і корисним дітям та дорослим. В європейських країнах органи місцевого самоврядування запроваджують тематичні проекти, в рамках яких збирають і зберігають спогади очевидців історично важливих подій. Інколи, щось з цих проектів перепадає і нам. Декілька років тому в Німеччині здійснювався проект “Жінки і Друга світова війна”. В рамках цього проекту були зібрані спогади і десяти харків’янок, які пережили пекло війни. Багаточасові аудіозаписи цих спогадів, будуть збережені у спеціальних фондах Німеччини. Боляче і соромно…

Тому я маю надію, що моя особиста розповідь про подію, що сталася у Харкові в 70-ті роки, стане в нагоді тим, хто буде вивчати історію нашого міста через багато років.

В 70-ті роки Харків вже мав досить невиразне обличчя, хоча “батьки міста” й полюбляли називати його “Ленинградом на Украине”. Звісно деякі спільні риси були – багато заводів, ВУЗів, трудовий ритм життя. Ще більш було відмінностей – не можна порівняти ці два міста з точки зору наявності пам’яток архітектури, мистецтва або історії – безумовно, колишня столиця Російської імперії мала значно більше таких пам’яток.
Але і в Харкові були свої пам’ятки, з яких небагато збереглося. Частину пам’яток ми втратили внаслідок комуністичного намагання збудувати „нове життя”, 2-ї світової війни, а частину втратили і, на жаль, втрачаємо внаслідок присутності у владі «шарикових і швондерів».
На відміну від харків’ян ленінградці намагалися зберегти обличчя свого міста всупереч всьому. І важко уявити собі, щоб в Ленинграді комусь прийшла ідея знести Волкове кладовище, або кладовище Александро-Невської лаври.

Серед таких втрачених назавжди пам’яток почесне 1-е міське кладовище на Пушкінській вулиці. На цьому цвинтарі були поховані майже всі видатні діячі нашого міста, кожен з яких доклав зусиль, завдяки яким ми маємо саме такий Харків, що готується відмічати свій славетний ювілей. Тут були поховані академіки, професори, видатні діячі дореволюційного місцевого самоврядування, лікарі, яких за їхнє життя поважало все місто, славетні актори, скульптори, художники, купці і промисловці, просто громадяни, яким місто бажало віддати останню шану. Серед надмогильних пам’ятників було багато високохудожніх скульптур. Головною прикрасою цього кладовища був Храм Усікновення глави Іоанна Предтечі, збудованого у 1867 році, одного з найстарішого з нині діючих храмів у Харкові.

В трагічному 1932 році до старовинних склепів вкидали трупи померлих на вулицях Харкова, тому в 1991 році зусиллями ентузіастів поставили дерев’яний хрест пам’яті загиблих під час Голодомору. І маємо надію, що цей Хрест залишиться тут назавжди. Тут були могили і тих, хто загинув під час визволення Харкова у 1943 році.

А от у Харкові знайшлись такі діячі. Десь у кінці 60-х років в Харківському політехнічному інституті народилася ідея знести це кладовище і збудувати там спортивний комплекс для студентів. Звісно, в ті роки, перш за все, турбувалися про фізичне здорове, моральні цінності були замінені Моральним кодексом будівника комунізму. Що з цього вийшло ми з вами, шановні співвітчизники, зараз і бачимо.

З таким проханням керівництво політехнічного інституту звернулося до міської влади, де й знайшли “полное понимание проблемы”. Ще, навіть, не було офіційного рішення, а вже в інституті обговорювали майбутнє будівництво, планували збирати студентські загони для нього. Більшість адміністративних керівників Харківського Політеху не соромилася того, що місто останнього притулку видатних харків’ян стане стадіоном…

Активно підтримав знесення цвинтаря і райвиконком Київського району, пояснюючи, що вже давно необхідно “розчищати” цю безхазяйну територію.

Але не так спокійно їхні намагання були сприйняті родичами похованих, хоча небагато хто з них зважився якось протидіяти цьому. За ініціативою онука академіка Дмитра Багалія, – Юрія Багалія, до речі, завідуючого кафедрою того ж Харківського політехнічного інституту, нащадки видатного мовознавця О.Потебні, академіків О.Бекетова, Д.Багалія, В.Гордона, Д.Сінцова, об’єдналися в ініціативну групу зусилля аби протидіяти зносу. Вони намагалися не тільки захистити родинні поховання, а й безумовно, вважали себе представниками харківської громадськості і намагалися зберегти цей харківський некрополь як пам’ятку історії архітектури. Спочатку самотужки, просто обходячи ряд за рядом кладовище, склали список поховань видатних харків’ян, в якому спочатку було 48 осіб, а потім він став вже значно довшим. На той час існував проект створення на 1-ому міському кладовище меморіального комплексу, розроблений Управлінням міського архітектора спільно із Товариством охорони пам’яток. Але все це не зупинило тих, хто прийняв рішення знищити одну із сторінок харківської історії. Знести – і все.

Тим більш, ті, хто вирішував, не мали сумнівів, що через декілька десятиліть спокійно будуть розповідати, що і близькі похованих на цьому цвинтарі, і громадськість, і спеціалісти були згодні з таким рішенням на той час, і сьогодні серед харків’ян немає нікого незадоволеного цим рішенням. Частково вони були праві – минуло більш ніж тридцять років і в 2004 році журналіст газети „Вечерний Харьков” бере інтерв’ю у Юрія Гурового, який саме в ті роки був головою міськвиконкому. Герой інтерв’ю не тільки вважає, що все було зроблено без порушень і правильно, виправдовує, що це було необхідно: „Город должен расти и строиться.

Территория в центре города должна рабо тать для живых. Сегодня проблему решали бы точно также».
І не звертає він ніякою уваги на те, що його слова звучать майже через 35 років після зносу, і ми вже бачимо, що на цей бувший цвинтар тільки повертаються могили…

А ось його слова про те, що сьогодні цю проблему вирішували б таким же чином – в це я вірю – бо, на жаль, з ставлення міської влади до історії Харкова не змінилося.

А події тоді в 1970-му йшли так: почали звертатися до першого секретаря Харківського обкому КПУ Г.Ващенка. Так склалося, що серед членів ініціативної групи не було не одного члена КПУ і потрапити на прийом до першого секретаря КПУ було для них великою проблемою. На прохання всіх домагатися цієї зустрічі доручили Юрію Багалію. У червні 1971 року така зустріч відбулася. На жаль, доводи нащадків славетних харків’ян, які пропонували хоча б зробити невеличке меморіальне кладовище біля храму, не знайшло підтримки у керівництва міста.

Звісно, читачі можуть посміхнутися і додати про себе, або вголос: “Теж ідеалісти-інтелігенти, билися з вітряками. І за що?” Але вони знали, що не завжди харківська влада була такою байдужою до цього місця. У дуже важкому для Харкова 1947 році, коли потрібно було відбудовувати місто після війни, Харківський міськвиконком видав Постанову № 438 від 13 травня , в якій взяв під державну охорону поховання академіків Багалія, Бекетова, Потебні, артистів Кропивницького, Сінельнікова, Кадминой, художника Васільківського, видатної просвітительниці Христини Алчевської, професора Бокаріуса. І це було не тільки на папері. У цьому ж 1947 році державним коштом був встановлений пам’ятник на могилі О.Бекетова, відновлений пам’ятник на могилі Д.Багалія.

Але в 70-ті роки були вже інші економічні пріоритети. Хтось з тих, хто активно лобіював цю ідею, ще й непогано заробив на зносі поховань – бо дуже велика кількість мармурових і гранітних надгробків була продана, як то кажуть „наліво”. В чомусь товариш Гуртовий прав – проблему зараз вирішували б таким же чином як і тоді.

У 1971 році до комісії з ліквідації 1-го міського кладовища надійшло близько 2000 заяв харків’ян, які бажали перепоховати своїх родичів. Зараз ніхто не знає скільки там було поховань. Але якщо після революцій, громадянської війни, голодомору, декількох хвиль репресій, Другої світової війни, у Харкові ще залишилось 2000 нащадків, поховань там було в декілька разів більше.

Потім почали зносити кладовище. Цілими днями працювали машини. Від родичів вимагали, щоб вони були присутні при розкритті поховань – так влада попереджувала мародерство. Сотні людей стояли біля рідних могил, спокій яких був порушений не з вини близьких. Більшість плакала гірше ніж на дійсних похоронах, бо бути присутнім на такому антилюдському дійстві дуже тяжко. Часто викликали “швидку”. Потім гроби розвозили в різні боки міста. У кого були ще родинні поховання на інших кладовищах ховали останки там.

Дуже багато вже ніяк невизначених поховань залишились на тій території і до сьогодні. Які виглядали багатшими – розграбували мародери, інші просто зрівняли з землею.

Останки академіків Багалія, Бекетова, Потебні, їх родичів, що були поховані в тих же могильних огорожах, привезли на теперішнє 13-е кладовище. Тоді це був пустир на краю міста, як то кажуть, ані кущика, ані деревця. Там зробили так звану “площадку почетных харьковчан” Зараз виглядає вона зовсім непрезентабельною. Під час переносу цих поховань був розроблений проект цієї меморіальної ділянки, посаджені дерева, встановлені великі бетонні вази, в яких висаджувалися квіти. На початку 90-х років дерева зрубали… Як пояснила адміністрація цвинтаря: «Не вистачає персоналу, щоб підметати листя, що падає з дерев.» Потім розбили вази…

А в 2004 році Харківський міськвиконком проводив реконструкцію цього маленького меморіалу. До речі, проект розробляв Харківський інститут реставрації. Вони вирішили зробити «на западный манер» – квітнички на могилах прибрали, могили зрівняли зовсім. Можливо, як вони казали, мріяли про газон, але отримали рівну поверхню випаленою сонцем землі, на якій нічого не росте, і пам’ятники, що стоять криво и косо …

Кажуть, що зараз цей інститут готовить проект «Алеї видатних харків’ян» Страшно подумати, якого архітектурного монстра вони ще породять!
Минуло більш ніж 30 років як знесли 1-й міський цвинтар. Давайте підрахуємо, що з цього вийшло.

Харків втратив пам’ятку історії та архітектури. Натомість придбав невеличкий спортивний комплекс, який можна було збудувати і без зносу поховань. В іншому місці.
Чи позбавилися ті діячі-розрушителі цвинтаря у центрі місця, щоб як вони вважали територія працювала для живих. Цей аргумент взагалі безглуздий. Бо напроти знесеного цвинтаря, треба тільки перейти вулицю Пушкінську, існує 2-е міське кладовище, так зване лютеранське, засноване трішки пізніше. Може комусь заважав саме православний цвинтар, заважав саме те, що на тому цвинтарі було відлуння славетного минулого Харкова?

Чи стало це місце – Молодіжний парк – улюбленим місцем відпочинку харків’ян? Ні, просто існує короткий прохід з вулиці Артема на вулицю Пушкінську. Щось заважає вільно існувати на цьому місці зоні відпочинку.
Дякуючи Богові, залишився Храм Усікновення глави Іоанна Предтечі. Але й впритул до нього будуються кафе, розважальні заклади. Невеличкий березовий гай на краю парку минулого року віддали під будівництво гаражів. В поганому стані, недоглянутими виглядають могили великих діячів Гулак-Артемовського, Кропивницького, Васильківського.

Але, мабуть, щось таке містичне було і є на тому старому міському цвинтарі. І все це відчуває сьогоднішня влада. Бо саме в Молодіжному паркі поставили пам’ятний хрест жертвам голодомору, воякам повстанської армії, ліквідаторам аварії в Чорнобилі. Відновили поховання Миколи Хвильового.

Могили повертаються. Але куди? В парк? Чи може всупереч волі тих, хто знищував цвинтар і бажав знищити нашу пам’ять, повертаються на старовинне кладовище?

На превеликий жаль, все це вже не створює ніякого цілісного архітектурного комплексу, виглядає убого. Залишається це місце як пам’ятник безглуздю 70-х років.

А може потрібно біля Храму поставити гранітні стели з викарбуваними прізвищами тих, про чиї поховання ми знаємо. І відзначити тих, чиї імена невідомі, але останки лежать у цій землі.

На нашу думку, це буде покаяння – і тих, хто винен, і тих, хто тільки спостерігав і нічого не міг зробити…

Джерело